Розділ 34⏳

Сафріна дивилась на нього, не в змозі дібрати слова. Аль – принц. І не просто принц, він спадкоємець трону ворожої держави.
Звісно, про сонячних тут більшість говорила пошепки. І лише маги яким значно більше за сотню мали, що розповісти про війни, які влаштовував батько Аларика – Бальтазар, і яким жорстоким королем був. Формально останню війну ніхто не виграв, було укладено угоду між чинною королевою Тайнірою, і Бальтазаром. Перемир’я затягнулось не на одну сотню років і більшість, включно із Сафріною, вважали що війни більше й не буде. Молодь, здебільшого ставилась до сонячних нейтрально. Буцімто – вони не ходять до нас, а ми до них, війни давно нема і все гаразд. До того ж після смерті короля минуло трохи більше як п'ятнадцять років.

– Виходить батька і ти не знав.

Аларик опустив очі.

– Він лишив мені чимало власних напрацювань. Я вчився за його нотатками, хоч Каллум це і не схвалює.

– Тому, що твій батько був жорстоким?

– Я б не назвав його жорстоким. Я багато в чому засуджую його, та він і мав рацію стосовно того, що свою державу треба боронити. Та це справа минулого. Мене ж цікавить майбутнє.

– Яке саме майбутнє?

Він зазирнув у її очі.

– Я зараз на нього дивлюся.

Дівчина всміхнулася, прийнявши ніжний поцілунок.

– Розкажи про Місто Сонця. Яке воно взагалі?

– Сяйливе… – всміхнувся він. – Тепле, сонячні промені пестять шкіру і змушують волосся переливатися. Дахи будинків неначе палають, коли сонце торкається позолоти. Дерева, напуваються сонячним теплом і квітнуть, соковите зелене листя, аж сяє. Там хочеться радіти, сміятися. Там – дім. 

– А що ви виробляєте? Чим славитесь?

– Наші ґрунти дуже багаті. Вони родючі, а також в них повно дорогоцінних металів та самоцвітів. Тож наші ремісники займаються облагородженням і створюють неймовірні прикраси. Неодмінно прикрашу твою чарівну шию красивим кольє, що підкреслить твої неймовірні очі.

Сафріна всміхнулась, поцілувавши його у щоку. Аларик відповів на поцілунок, і вони знову притулились одне до одного, торкнувшись губами. Кожен дотик змушував серце завмирати, кожен поцілунок розливався теплом у грудях. Вона ніколи ще не відчувала такого нестримного бажання бути поруч із кимось. Неначе навіть розлука на сон ставала вічністю. Відтепер вона прокидалась раніше за всіх у родині. Хутко збиралась і бігла на зустріч із хлопцем, що завжди чекав на неї о тій самій годині, ніби і сам не міг дочекатися зустрічі.

Вони могли говорити годинами про мрії, спогади, магію. Могли й мовчати, притулившись одне до одного. У його обіймах Сафріна почувалась більше вдома, ніж у рідній хаті із сестрою і матір’ю. Неначе сам Аларик і був її домом. Таким бажаним, рідним, коханим.

Усвідомлення її закоханості було таким раптовим і вона прийняла його так просто, неначе це було частиною її сутності. Неначе її почуття до нього були такими звичними, як колір очей чи форма губ у дзеркалі. Найціннішим для Сафріни було відчувати його любов. Знати, що вона особлива, варта уваги, варта всього на цьому світі. Саме так вона з ним себе почувала. Королевою без корони на голові. 

Із часом Сафріна почала відчувати зв’язок. Неначе, вона підсвідомо розуміла де зараз Аларик, який у нього настрій. Відчувала його присутність задовго до того, як побачить хлопця. Вона соромилась спитати про це, не хотіла, аби Аларик сприйняв це за якесь дівоче романтичне накручування. Та все ж чомусь це її страшенно непокоїло.

Коли вони домовились зустрітися, вона якось відчула його наближення і розвернулась. Аларик, що вочевидь планував трохи налякати кохану, випростався, нахмурившись. 

– Як ти знала, що я поряд?

Вона промовчала.

– Привіт, – всміхнулася, подавшись вперед.

Аларик і собі не стримав усмішки і поцілував її, а тоді притулив до себе. 

Відпустивши дівчину, він підняв її підборіддя, поглянувши у очі.

– Я приймаю тебе у всіх своїх життях, я даруватиму тобі тепло і турботу, я розділю вагу твоєї магії і хочу аби ти завжди зустрічала мене і приймала мене, розділила зі мною вагу моєї магії, даруючи своє тепло і турботу.

– Що ти… – Сафріна задихнулась, відчуваючи як пече в грудях. Все довкола неначе пливло, тільки Аль був незворушним. Вона бачила його так ясно, як ніщо інше, ноги її підкосились, міцні руки підхопили її.

– Що це було? – пролепетала вона, задихаючись.

– Я зрозумів, що ти судилася мені, як тільки побачив. 

– Що значить «судилася»? – нажахано спитала вона, відійшовши.

– Ти – моя половина, Сафріно. Наші душі було створено одна для одної. У всіх можливих циклах.

Дівчина потерла стомлені очі. Не може бути. Точніше, може звісно. Вона чула про половин, це цілком звична справа у більшості магів. Хтось зустрічає свою істинну пару у перший період життя, хтось чекає на неї століттями. Та у Зоряній Варті перш ніж підтвердити зв’язок половин, партнери мали узгодити це. Такий зв’язок якщо і можна розірвати, то лише з великими наслідками для себе і магії. Те, що Аларик зробив це без її згоди, розгнівало дівчину. Так, вона кохала його. Підсвідомо, вона навіть відчувала, що він міг би бути її парою, та одна справа робити вибір самому і геть інша, коли цей вибір роблять за тебе.