Розділ 33⏳

Цієї ночі робота у таверні обійшлась без пригод, якщо звісно не рахувати бідосю шерифа, який примудрився вилити на її сукню ель, коли розмахував рукою із кухлем, завівши пісню на пару зі своїм приятелем.
Сафріна сподівалась, що Аль пожартував, обіцяючи чекати її після роботи. Дівчина не бажала з ним бачитись, та серце її все одно зрадливо тьохнуло, коли вона побачила хлопця, що підпер спиною стіну таверни.

– Що ти тут робиш? – спитала вона, зачинивши двері.

– Ти вже забула, що я обіцяв тобі прогулянку? Чи маєш аж так багато шанувальників, що забула про мене?

– Це має бути смішно? – здійняла брову вона.

– Геть забув про твоє ніжне почуття гумору, тож ні. Я не жартував. Маєш прихильника?

– Гм…Що? – на мить розгубилась вона.

– Не кажи, що це той Кірк. Таке нещастя.

– Слухай, якщо ми всю ніч говоритимемо про нього, то я пішла додому.

– О, то ти згодна прогуляти зі мною всеньку ніч? – задоволено спитав він. – Та я просто щасливчик! 

Сафріна роздратовано зітхнула.

– Куди підемо? – спитав він, затримуючи погляд на ній трохи довше ніж вона звикла.

– Це ж ти мене запросив, – знітившись, відповіла дівчина. – Сам і думай.

Вони неквапом рушили у бік річки, не маючи конкретної мети. Просто йшли собі, вдихали прохолоду нічного повітря і говорили. Сафріна відчувала, як мерзнуть руки, вона стиснула їх у кулаки і продовжувала йти, уникаючи допитливого погляду Аля. Хлопець, неначе відчув це і легко взяв її руку у свою. Дівчина знала, що краще вирватись і сховати руку до кишені. Та все ж, щось спиняло її. Його долоня була широкою і теплою, задубілі пальці одразу ж зігрілися.

– Де ти навчилася так вправно битися?

– Мама вчила.

– Справді? – здивувався Аль.

– Так, – підтвердила дівчина. – Вона завжди казала, що ми мусимо вміти постояти за себе за будь-яких умов. Дуже наголошувала на цьому.

– Можливо, щось у її житті підштовхнуло до такого висновку?

– Про що ти?

– Може у якусь мить вона не змогла себе захистити? Тому і прагне аби ти вміла?

– Якщо й так, вона сама про це ніколи не казала. Та ми навчились битися. Навіть Калісса зможе тебе вирубити з кількох ударів. А вона не надто цікавилась уроками.

– Чому ти прагнеш весь час порівнювати себе і сестру?

– Бо ми різні, – знизала плечима Сафріна.

– Дай-но вгадаю: вас плутали в дитинстві?

– Хто? Мати? – Сафріна розреготалась. – Це вже точно ні. Каліссу вона любила завжди більше за мене і у пітьмі б її відшукала.

– Ніколи не питала її чому?

– А ти думаєш вона відповість? Тільки тороче своє: «ох, Сафрінель, ти накличеш біду на нас всіх!», – кривляючись мовила вона. 

– А ти й рада старатися? – реготнув Аль.

– Тобто? – не зрозуміла вона.

– Ну, ці твої бої на гроші, робота у таверні де купа масних поглядів всякого місцевого бидла так і пожирає тебе.

– Хто це там мене пожирає?

– Та багато хто, взяти хоча б шерифа, – знизав плечима Аль.

– Турваль? Він і мухи не скривдить. Дурбелик, але добрий. До того ж хай собі дивляться, все одно жоден з них не ризикне мене образити.

– Я думаю Дульсс їм горлянки своїми чорними пеньками повідгризає, – реготнув хлопець.

– А я йому казала пити настій кори дуба і календули, коли ясна болять. Хто ж слухав? Тепер мучиться зі своїми зубами і скиглить.

– Мабуть, це покарання за те, що не слухав найрозумнішу дівчину цього світу.

– Саме так! 

Вони реготнули.

– Звідки ти взагалі? – спитала дівчина.

– Ну, не з цього села, вже точно, – здійняв брови він.

– Це я одразу зрозуміла, – пирхнула вона.

– Мій батько помер, – нахмурився хлопець, поглянувши вдалечінь.

– Співчуваю, – щиро відповіла вона. – Я свого й не знала.

– Теж паскудно, – зробив висновок хлопець.

Вони обмінялись кивками.

– І ти геть сам?

– Та ні… Лишився дядько.

– Суворий?

– Ні, – хитнув головою хлопець. – Він мені як брат. Вчить мене, готує. Та я…Я взагалі не знаю, чого хочу від життя.

– Воно й не дивно, – кивнула вона. – Тобі ж всього скільки? Рочків чотирнадцять?

Аль розреготався від того наскільки це звучало абсурдно. Сафріна мала настільки незворушний вигляд, що хлопець засміявся знову.

– Мені двадцять. А тобі?

– Десь так само, – махнула рукою вона.

– Значить менше, – пирхнув він. – Скільки? Сімнадцять?