Розділ 32⏳

Аль не збрехав. Він дійсно стирчав у таверні до самісінького закриття.

– Мені його вигнати? – спитав Джек, слідкуючи за тим, як хлопець повільно цідить зі свого кухля.

– Та ні, – зітхнула Сафріна, знявши фартух. – Я сама.

– Гарної ночі, – мовив Джек, поклавши на стіл кілька меррид.

Дівчина кивнула, згрібаючи монети у руку, вона саме складала їх до кисета, коли Аль підвівся.

– Ну, що? Ти вже вільна?

– І чого ти причепився до мене?

– Не знаю, – знизав плечима він. – Ти гарна, а мені нудно.

Сафріна здійняла брови і зітхнувши, пішла до дверей.

– Бувай, Джеку, – гукнула вона шинкарю.

– Бувай, мала!

Щойно двері зачинились Аль мовив:

– Мала? Вас пов’язують не лише робочі стосунки?

– Богине! Я йому в дочки годжуся!

– То й що?

Сафріна закотила очі, рушаючи вперед.

– То ти відведеш мене до «ями»?

– Чого це ти вирішив, ніби я ходжу по таких місцях?

– Я бачив як ти розкидала трьох здорових хлопців.

– Не такі вони вже й здорові, – знизала плечима вона.

– Билася з більшими?

– Чого ти придовбався?

– Я вже казав: ти гарна, а мені нудно.

– Я не збираюсь тебе розважати.

– Щось підказує мені, що це не так. Думаю я добре розважусь. Скажи лише: мені ставити за тебе чи проти?

Якщо до цього моменту Сафріна й думала чи не піддатися вперше в житті, аби Кірк не мав на що залицятися до Офелії, то тепер вона відчувала, що просто зобов’язана перемогти. Цей довбень мав побачити на що вона здатна і припинити говорити із нею з таким зухвальством.

«Ямою» називали стару ремісничу майстерню, де виготовлялося скло для вітражів. Старий Колістер відійшов від справ і виїхав з села із молодою дружиною, лишивши справу своєму сину. Та Ейб був ще тим гульвісою і не цікавився ремісницькою справою, тож радо надав свою майстерню, беручи за вхід одну золоту монету.

– Хіба це законно? – тихо спитав Аль, коли їх пропустили всередину після внесення оплати.

– Шериф Турваль закриває на це очі, від початку проведення таких боїв крадіжок і нападів стало дедалі менше.

– Ще б пак, тепер люди мають змогу за власні гроші натовкти комусь писок, – пирхнув Аль.

Всередині смерділо пилом, фарбою і потом, що в’ївся у дерево, на якому саме «танцювали» два кремезних хлопці, голих по пояс. Вони кружляли довкола одне одного, роблячи випади. Один з них схопив іншого за шию, другий вдарив його кулаком під щелепу. Натовп верещав.

Аль кривився, споглядаючи за боєм, чим викликав сміх Сафріни.

– Що таке? Блакитна кров скипає?

– Твої постійні випади щодо мого походження майже образливі.

– Ну, це не я задерла носа, ніби все  це село не гідне мого погляду.

– Хіба? Мені здалося ти саме так і зробила.

– Знаєш, що? – почала було вона, як її покликали.

– Агов! Сафріно!

Кірк і Шіят проштовхувались повз натовп, що вболівав за своїх бійців і, порівнявшись із дівчиною кинули недовірливий погляд на Аля.

– А це хто такий?

– Не зважайте.

– Ти готова до бою? – спитав Кірк.

– Так…А що?

– Офелія сьогодні тут.

– Що ця овечка тут забула? – хмикнула вона. – Думала такі місця не для невинних леді.

– Її привів сюди Дірнан.

– Дірнан її залицяльник? – спитала вона.

Кірк невпевнено кивнув. Такого перевершити буде тяжко. Кірк хоч і був симпатичним і працьовитим, він не був багатим. Дірнан же, був небожем Салазара Етсі, власника цілих трьох пекарень у селі. Такого успіху тут ще ніхто не досягав. Відкриття крамниці тут прирівнювалось мало не до гордості на кілька поколінь вперед, а щоб цілих три, ще й прибуткових…

– Словом…Виграй цей бій, ти зможеш, – просив її Кірк.

– Еге ж, він продав дідову сокиру і поставив все на тебе, – реготнув Шіят.

Кірк пихнув його у плече.

– Нащо ти це сказав?!

– А що? – потираючи плече спитав він. – Хай знає, що на кону.

– Нащо ти це зробив?!

– Мені потрібно виграти якомога більше грошей.

– Еге ж, у нього великі плани на Офелію, – штурхнув його ліктем Шіят.

– Заціпся! – шипів Кірк.

– Гаразд, хлопці йдіть вже, – мовила вона, відчуваючи як головний біль починає стукати у скроні. – Я наступна.

Аль дочекався доки друзі дівчини підуть займати місця на кривих лавах і повернувся до неї: