Розділ 30✨

Йдучи на тренування, Аденна не чула власних кроків за серцебиттям, що здавалось лунає у вухах. Келдж – радник, наставник, той, хто майже рік вчить її не здаватися, продовжувати покращувати свої навички виявився вбивцею. Потрясінь на долю принцеси за останні місяці випало занадто багато. Вона не була готова здатися їм. Гірко було дізнатися, що той, кому ти довіряв, кого поважав і звертався по допомогу зрадив ще на початку твого життєвого шляху. 
Радник чекав на неї у тренувальній залі, він тримав меч у руках, спостережливий погляд чорного і блідо-зеленого ока втупився у дівчину.

– О, принцесо! Ви сьогодні рано. Я навіть замислився чи це справді Ви, та Ваше самовдоволене тупотіння не впізнати неможливо.

– Так… Каллум теж одразу вираховує мене за кроками.

Обличчя Келджа не змінилося, та в очах на мить щось промайнуло.

– З чого почнемо сьогодні? Я думав відпрацювати косі удари. Вам потрібно тренувати баланс.

– Згода, – мовила вона, взявши меча до рук. – Атакуй.

Радник здійняв свою зброю і прискорився. Аденна скинула руку і і силою вибила дихання з його легень паралельно поринаючи у свідомість Келджа. Чоловік важко захрипів, впавши на підлогу.

Принцеса опинилась посеред розтрісканої землі. Чи не вперше свідомість іншої людини не видавалася їй космічною. Ні, цього разу, вона була посеред випаленої сухої ділянки, над якою бриніли бліді зірки. Деякі мали білий чи бузковий колір, та більшість з них були багряними, синіми або чорними. Аденна підскочила, злітаючи до тих зірок. Добре, що у чужій свідомості, принцеса не була обмежена, тож могла рухатись так, як вважала за потрібне. Вона перебирала всі чорні спогади. Більшість була пов’язана із війнами та смертю. Та жоден з них не мав згадок про Дейлана.

– Що Ви шукаєте тут, принцесо?

Вона заклякла, озирнувшись. Келдж висів у повітрі на одному рівні з нею, попри своє положення, він за звичкою склав руки на грудях.

– Спогад, у якому ти вбив мого батька.

Аденна раптом відчула як тіло попри її бажання, опускається на землю.

– Як ти це робиш? – не розуміла вона.

– Ну… Ви ж у моїй свідомості. Тож вона кориться мені.

Радник кинув їй у ноги меч.

– Нащо це?

– Виграйте двобій і я сам віддам Вам спогад. Бийтеся зброєю – не магією.

Аденна підняла меч, атакувавши. 

– Говори!

– Про що Ви бажаєте говорити, принцесо? – спитав він, майстерно відбивши удар.

– Як ти міг зробити це? – кричала вона, штовхнувши радника ногою в груди. – Як?!

– Ваш батько був гідною людиною, – опустив очі він, завдавши косого удару.

Як він і попереджав, із балансом у Аденни була біда, тож вона пропустила удар і похитнулась. Це ще більше її розгнівало і вона кинулась на радника серією ударів.

– Тому ти вбив його?!

– Я мусив, – контратакуючи, відповів він.

– Брешеш! 

Він вибив меч з її руки і штовхнув на землю, приставивши лезо до горла.

– Я б не зміг віддати Вам спогад, навіть якби Ви перемогли мене.

– То нащо все це?

– Я хочу, щоб Ви знали: я мусив зробити це і ненавиджу себе за те, що скоїв.

– Вона змусила тебе до цього?

– Так.

– Яким чином?

– Вона загрожувала моїй дитині.

– І хто це?

– Я не можу сказати. Правда захищена закляттям.

– Як мене дістала ця фраза! – підвелася вона. – Як мене дістали кляті таємниці!

– Я не можу сказати, – повторив він. – Та можу показати.

Аденна озирнулася, Келдж змінив свою подобу, принцеса вглядалась у очі, які добре знала. В грудях похололо, вона хитала головою, не в змозі повірити.

– Ні…Не може бути…

Вона виринула зі свідомості радника і позадкувала. Сльози стікали щоками.

– Принцесо…

– Ні! – крикнула вона. – Не говори до мене…Просто…Не смій, чуєш?

Вона чимдуж побігла, Сейдж перестрів її дорогою до покоїв.

– Адо? – здивувався він. – Що сталось? Хто тебе образив?

Дівчина знесилено притулилася до принца і заплакала. Розгублений Сейдж, гладив її по спині, намагаючись зрозуміти, що в біса сталося.

– Аденно? – покликала Сафріна.

Сейдж повільно відпустив дівчину.

– Що з тобою?

– Все гаразд, – не озираючись мовила вона.

– Ні, я ж бачу, що ти плачеш. Що сталося?

– Кого ти послала по Шайну? – змінила тему принцеса.

Королева здивовано поглянула на неї.

– Чому ти питаєш?