Розділ 24✨

Коли двері за Аденною зачинились, Джейд відчув, як раптова тиша починає тиснути на нього. Покої сестри були доволі гарними, сріблясті візерунки на стінах виблискували у місячнім сяйві. Він озирнувся, питаючи себе, чому він досі тут. Та поглянувши на гардероб, хлопець дав собі відповідь на це питання.
Недобре лізти до чужих речей. Він не має робити цього. Та все ж його руки потягнулися до дверцят. Маленька іграшка у формі півмісяця впала на його чобіт. Скриня з іграшками не була зачинена повністю, ніби Аденна поспішала. Хлопець відкинув кришку, зазирнувши всередину. Старі ляльки, іграшкові корони, дерев’яний меч, м’які іграшки. Неначе все дитинство могла вмістити ця стара коробка. Він занурив руку, торкнувшись дна. Відчувши пальцями кілька книг, Джейд нахмурився. Що такого могла читати сестра, що стала б ховати це?

Він витягнув кілька іграшок, ті посипались килимом, аж доки не зміг вхопитися за кілька товстих томиків. На обкладинці не було написів, хлопець сів на підлогу і розгорнув книгу. Всі сторінки були списані каліграфічним почерком. Прочитавши кілька рядків, Джейд усвідомив, що конспект присвячений «сяйливому оку». Він неначе ковтав кожну сторінку, вбираючи знання, що були там викладені. І хоч, прочитавши про ризики, він мав би відкласти всі ідеї, як обійти заборону матері, аби знову опинитися в «пустці», Джейд відчував, що має знайти спосіб знову побачити Клодет. Хто вона і чому просила прийти знову він не знав, то тільки поруч із нею він почувався спокійно, невимушено, так легко, як йому не було ніколи.

Коли він дочитав останній конспект, у палаці всі остаточно затихли. Очі його встигли стомитися, а сам він сперся спиною на ліжко Аденни. Склавши книги на дно скрині, він обережно розклав іграшки і щільно зачинив кришку. Він підвівся і уже збирався зачинити дверцята, коли погляд його знову притягнув кисет, з якого линуло блакитне світло. Певну мить він дивився на мішечок, борючись із собою. Та зрештою, він програв бій із совістю і схопив кисет, послабивши вузлик затяжки. Квітка здавалась щойно зірваною, не було і натяку на зів’ялість чи тьмяніший колір. Це здавалось дивним, бо заборону Сафріна поставила минулої ночі.

Чи означає це, що Аденна була у лісі разом із ним і зірвала цю квітку?
Почулися кроки. Джейд повернув кисет у шафу і заліз під ліжко. Аденна штовхнула двері, кинувши на стіл шкіряний мотузок на, яким підв’язувала волосся. Скинувши чоботи, вона пішла до ванної кімнати і зачинила двері. Поруч почулось гарчання.

– Абсалоне? – шепотів Джейд. – Я вже йду, не сердься.

Очі зблиснули у темряві. Кіт досі не пробачив йому того тренування. Скільки б років не минуло, Джейд і сам собі не пробачив. Коли у ванній зашуміла вода, хлопець хутко підвівся і вибіг з кімнати, тихо прикривши двері. 

***

Після кількох годин сну, Аденна підвелася, шукаючи своє взуття. Вона має знайти Келджа і поговорити з ним. Скоріш за все старий гнівається на неї, можливо навіть погрожуватиме припинити тренування. Хай там як, вона має перепросити і сподіватися на великодушність радника. Бо як не крути, він єдиний у цьому королівстві, крім, хіба Сафріни, хто не стане церемонитись, а вчитиме жорстоко, але дієво.

Аденна тихо прокрадалась коридором, вкотре гніваючись, що до крила, в якому жив Келдж треба йти через покої Сафріни. Почувся тихий плач. Аденна застигла, повернувши голову. Вона постукала. Плач спинився, тихі кроки неквапом рушили до дверей.

– Аденно? – показалось червоне від сліз око. – Чому ти не спиш?

– Чому ти плачеш? – відповіла питанням Аденна.

– Ця ніч…Найгірша в році.

– Що з нею не так? – нахмурилась принцеса.

– У цю ніч, шістнадцять років тому помер Дейлан. Точніше…Був вбитий. Я пам’ятаю все так, ніби це було вчора…Сама не своя. 

– Розкажи мені.

Сафріна підійшла до гобелена. Дейлан, був вродливим високим чоловіком із копицею темного волосся і проникливими горіхово-зеленими очима. Він мав добрий погляд і приємну зовнішність. Поруч із ним стояла Сафріна, її голова була піднята, вони були величними, як і мали королі.

– Я покажу, – вона повернулась до принцеси.

Аденна поглянула на матір.

– Я не хочу говорити, – пояснила вона. – Я покажу тобі.

– Але… Ти переживеш цей спогад знову. Ти певна, що це краще?

– Я впораюсь, – кивнула вона, заплющуючи очі.

Аденна поринула у свідомість Сафріни, знову опинившись посеред нескінченного темного простору. Зірки виблискували різними кольорами. Ланцюги знову опинились на руках і ногах принцеси, та не лякали її, дівчина трималась за них, занурюючись глибше у зоряний простір. Вона прямувала до синього спогаду, доволі давнього, та все ще болісного.

Дейлан стояв поруч із вродливим юнаком, якому на вигляд було не більше двадцяти років. Світло-каштанове волосся сяяло, неначе між пасмами ховались золоті нитки. Медові очі, котячої форми містили теплий і грайливий погляд. Повні губи і маленька родимка додавали йому привабливості. Аденна аж задивилась на нього, на мить забувши, що вона тут робить. Від хлопця линуло золотисте сяйво. Неначе він був промінчиком сонця.

– Ти обіцяв мені! – крикнув Дейлан. – Обіцяв, що жоден зоряний більше не знатиме війни!

– Я обіцяв, що спробую, – підняв руки він. – Та зазнав невдачі. Мені шкода.