Розділ 12✨

Стіна свідомості Льєна бриніла, ніби от-от сама завалиться. Аденна летіла швидко, торкаючись кожного спогаду. Вона мала встигнути, перш ніж вони не почнуть зникати. Сили Льєна вже покидали його, тож спогади, разом із його свідомістю от-от закриються.

Вперше у просторі чужої свідомості Аденні стало холодно, спогади тьмяніли, кольори зникли, зірки гасли звідусіль, перетворюючись на темряву. Дівчина відчувала стурбованість і страх, що будь-яка затримка не дозволить їй повернутись до свого тіла. Та все ж Аденна прагнула дізнатись правду. Вона проглядала спогади надто швидко, вони змішувались у її пам’яті у нерозбірливі картини, уривки фраз, що не дозволяли усвідомити суті. Принцеса тремтіла всім тілом, просуваючись вперед.

Від спогадів Льєна смерділо сирим повітрям темниці, черствим хлібом і застояною водою. То був запах безнадії, безвиході, страху. Від тих спогадів боліли руки, довгий час зав'язані за спиною. Від них тягло тугою за домом і самотністю. А страх із часом перетворився на цинізм і глузливість, бо спроби посміятись із власного становища були єдиною розрадою в’язня. Аденні було прикро, що хлопця спіткала така важка доля. Він не заслуговував на це і дівчина відчувала свою провину за це. Може, якби вони не притягли його до палацу, а спробували вивести з лісу, знайти його дім…Може б тоді він не постраждав? Та вони були малими. Вони вірили, що безпека вдома. Безпека поруч з мамою. Схоже, помилились. Хоч Сафріна відкрито ніколи не прагнула завдати болю власним дітям, це, вочевидь, не стосувалось чужих нащадків.

Спогади, що Аденна проглядала перетворились на хор голосів, вони говорили водночас:

– Що я маю робити? – спитав хлопець.

– Привіт, Льєне, – посміхнулась Сафріна. – Спровокуй його.

– Думаєш, вони це зроблять? – з недовірою спитав Льєн.

– Звісно… Твоя мати не казала хто твій татко?

– Я нічого не робитиму. Хочеш вбити? Вбивай. Мені втрачати нічого.

– Це вже навряд, сонячний хлопчику!

– Брешеш! Як я зможу возз’єднатись із батьком, якщо Джейд має вбити мене?

– Доведеться повірити мені на слово, любчику.

За жоден з уривків не вдавалось вхопитись, простір почав стискатися, ставало важко дихати. Спогади руйнувалися, стіна тріснула, зникаючи. Аденна не могла ні ворухнутись, ні закричати. Вона продовжувала летіти у безмежному просторі, відчуваючи страх за власне життя. Ставало дедалі тісніше, дівчина відчула, як щось тягне її. То був єдиний рух, який сприймало тіло, і продиктований він був не її бажанням. Та подітись було нікуди: вона піддалась тому невідомому рухові і вже за мить повернулась у власне тіло. Аденна розплющила очі, схопившись за шию. Рани не було, вона, мабуть сама себе зцілила.

Натовп зайшовся різними вигуками. Хтось плескав у долоні, хтось кричав, шуму було забагато і об’єднати його у щось одне було неможливо. Аденна була розгубленою від того, що бачила так багато спогадів і не може зрозуміти жодного з них. Вона крутила головою, натовп дивився прямо на неї, стурбована Сафріна, гладила її обличчя. Сейдж був напружений. А погляд Джейда був направлений на Льєна, який лежав на авантюриновій підлозі розкинувши руки, мов птах.

– Ні… – прошепотіла принцеса, усвідомивши, що щойно сталось.

Джейд повільно підвівся, відчуваючи вагу чужих поглядів.

– Джейде… – покликала Аденна.

Хлопець, проігнорувавши її побіг геть із храму. Дівчина підповзла до Льєна. Торкнувшись його грудей. Він не реагував на її дотик. Все це здавалось дивним, несправжнім, неначе, щось було не так. Думок у голові принцеси було забагато, тіло її хитало, підвівшись, дівчина рушила за братом. Аденна відчувала, що мала поговорити з ним. Заспокоїти. Розрадити. Підтримати, хоч якось.

– Брате! – кликала вона, намагаючись йти швидше, та ноги запліталися, а в голові паморочилось.

– Не йди за мною, Адо, – просив він, не озираючись. – Я хочу побути сам.

– Твоєї провини в цьому нема, – намагалась переконати його вона.

Джейд озирнувся, кинувши на сестру глузливий погляд.

– Нема, кажеш? – вибухнув він. – Я вбив його… Привселюдно.

– Це я винна… – принцеса відчувала, що от-от заплаче, сльози горіли в її очах.

Хлопець нахмурився, хитаючи головою.

– Ти тут ні до чого.

– Якби я більше тренувалась – він не схопив би мене і тобі не довелось би…

– Що? – перебив він. – Забирати його життя?

– Захищати мене, Джейде!

Брат похитав головою.

– Повертайся до храму, Адо. Дай мені час.

 Він розвернувся, рушаючи у погано освітлену частину коридору і вже скоро злився з нею, зникаючи у пітьмі. Неначе сама темрява поглинула силует брата, розчиняючи його. Аденна відчула, як та тонка ниточка, що зв’язувала їх почала напружуватись, наче от-от порветься, розділяючи їх назавжди. Гарячі сльози потекли щоками, спиняючись на підборідді. Принцеса відчувала такий біль, якого ще не знала і не могла описати. Стіни стискались довкола неї, вуха заклало від перепаду тиску. Вона впала на підлогу, не маючи сил зробити вдих. Там вона пролежала ще кілька хвилин. Коли сльози висохли, а відчуття замкненого простору довкола зникло – Аденна підвелася.