Розділ 6✨

Решта тижня минула на диво добре, спогади, які більше не були прихованими навпаки зблизили трійцю. І хоч Сейдж був сердитий на Сафріну, його безмежна любов і постійне бажання її схвалення не дозволяло цьому стати між ними. Аденна і Джейд були обережними, вони не розмовляли про це і не намагались видавати свого занепокоєння ситуацією. Втім Джейду стало легше від усвідомлення, що сестра і брат знають як проходить його тренування і не засуджують його за це, а навпаки готові вислухати та підтримати.

В понеділок тренування починалось із Сейджа, він мав цього разу вплинути на емоцію, яку витягне зі скляної кулі, в якій лежали маленькі папірці з назвами різних почуттів. Сафріна хотіла додати елементу гри у тренування, і якщо з Сейджем це працювало, пустий погляд Джейда і настороженість Аденни доводили, що спосіб дієвий не для всіх. Хлопчик запустив руку в кулю.

– Обери добре, синку, – підморгнула йому Сафріна, тримаючи кулю перед ним.

Сейдж гигикнув і витягнув папірець, разом з його рукою на підлогу випали ще чотири, мати підняла їх за допомогою телекінезу і повернула назад до кулі. Сейдж перевернув папірець і кивнув.

– Що там? – спитала вона.

– Буде краще продемонструвати, а ви самі скажете, що відчули.

– Слушно, синку. Що ж, починай.

Сейдж розкинув руки й з трьох сторін від нього розтеклися мінливі світлові лінії, вони переливались різними відтінками: від синього до бузкового, від зеленого до жовтого, від пурпурового до глибокого фіолетового. Це вражало, змушуючи всіх присутніх затамувати подих. Потім ці лінії затанцювали довкола Джейда, Аденни та Сафріни. Кожна з них немов віталась з ними, а потім сягнула до грудей і залишилась там, підсвічуючи шкіру кожному. Аденна розреготалась, не в змозі спинитись. Її підхопила Сафріна, а потім і Джейд здався. Вони реготали від душі, доки з очей не пішли сльози. Тоді сяйво поступово зникло і всі вони заспокоїлись.

– О, Богине, мій живіт… – зітхнула Аденна.

– Подякуєш мені за розвинений прес, коли підростеш, – кивнув їй Сейдж.

– А що то була за емоція? – спитав Джейд. – Це було щось між дотепністю та істерикою.

– Нестримний сміх, – знизав плечима хлопчик.

– Це не емоція, – в один голос відказали Джейд та Аденна.

– Це емоція, – сперечався Сейдж.

– А чому ви вважаєте, що це не емоція? – спитала Сафріна, загадково всміхнувшись.

– Сміх – це реакція, – відповіла Аденна. – А от емоцій, які цей сміх викликають чимало.

– Та, ну, хіба можна реготати не від радості? – насупився Сейдж.

– Так, – кивнула вона. – Можна сміятись і коли тобі сумно, і коли ти у безвиході. Ти цей сміх може навіть не контролюватимеш. Тобі хотітиметься плакати, а ти натомість не зможеш припинити реготати. Це жахливо.

Сейдж обурився і склав руки на грудях. Аденна уникала погляду матері та Джейда, які стурбовано спостерігали за нею після сказаного.

– Що ж… – порушила тишу Сафріна. – Ти молодець, Сейдже. Тепер твоя черга, Аденно.

Вона зітхнула і піднялась, сьогодні вперше вона матиме використовувати сили проти Сейджа. І хай вона сама на це згодилась, їй все одно не подобалась сама ідея того, що вона мусить вправлятись з братом. Вона заплющила очі й зібралась з думками, скеровуючи силу. Сейдж різко видихнув, відчуваючи як невидимі пазурі проникають у його мозок. Це не було боляче, радше змушувало сумніватися, що розум справді належить йому. Бо прямо зараз за владу над ним з хлопцем боролись невидимі кігті, що проривались всередину, перебираючи спогади, як плівку для програвача. Аденна бачила розум брата як незвідане зоряне небо, його унизували високі стовпи полярного сяйва і туманності, з маленькими галактиками, що блищали, немов самоцвіти. Вона потягнулась до крихітної зірочки, що сяяла зеленим кольором.

Поринання у чужі спогади були дивними, вона ніби бачила світ очима того, кому належать ці моменти, і водночас спостерігала збоку. До різної перспективи бачення доводилось звикати, бо бували моменти, геть короткі, на долю секунди, коли Аденна ніби зливалась із чужою свідомістю і сприймала спогади Сейджа, як власні. А потім вона знову була просто спостерігачем і усвідомлення того, що вона робила неприємно холодило їй спину і зводило живіт.

Це був спогад дворічного Сейджа, де він був ще геть маленьким, вона таким його не пам’ятала.  Маленький хлопчина заливався слізьми, тримаючись за ніжку, бо забив коліно. Раптом перед ним показалась пара військових чобіт із залізними пластинами на носаках. Сейдж на мить спинився і підняв голову. Їхній батько дивився на сина дещо насупившись.

– І що тут у нас? – спитав він. – Забився, бачу сильно.

Він підняв Сейджа на руки та повів до цілителів.

– Бачиш горизонт? – спитав він згодом.

Сейдж ще не вмів говорити та слова батька немов випливали від нього. Він був ще надто малим, щоб розуміти про що каже тато, і навряд чи зараз згадав би цю розмову.

– Там, ген за лісом і «пусткою» знаходиться земля нашого ворога, сину. Не далека та мить, коли він захоче знову напасти на нас. І ти, разом з усім нашим військом боронитимеш цю землю. Тобі завдаватимуть рани, можливо навіть сильніші за цю. І ти маєш стійко їх витримати. Ти – воїн Зоряної Варти, Сейдже. Негоже воїну лити сльози над збитим коліном.