Розділ 4 ✨

Сейдж прокинувся у своєму ліжку. Він не міг згадати як минуло вчора, але був радий, що цієї ночі настала субота, а отже він буде гратись, бігати надворі і їсти яблучний пиріг. Ліжко Джейда було заправлене, схоже він давно прокинувся. Сейдж потягнувся, почистив зуби, переодягнувся і пішов на сніданок. Аденни за столом не було. Сафріна всміхалась, хоча здавалась доволі мовчазною.

– А де Джейд і Аденна?

– Аденна ще спить. Джейд прокинувся рано і зараз гуляє в саду.

Сейдж кивнув і вкусив великий шматок млинця. Він обожнював вилити на нього пів горнятка сиропу і їв млинці тільки руками, незважаючи на те, що всі пальці та обличчя були липкими й солодкими. Сафріна вже махнула рукою, хоч довгий час намагалась відучити сина від такого неохайного споживання сніданків, Сейдж мав свої звички, викорінювати які було занадто складно.

Закінчивши сніданок і добряче вмившись, Сейдж вирушив до саду, пошукати брата. Він обійшов садок тричі, гукав, зазирав під кущі, але Джейда ніде не було видно. Тоді він виліз на хатинку на дереві і почав шукати його там. Він почув бурмотіння і стукіт посуду і здогадався, що Джейд схоже чаює з Аденною та її ляльками. Однак знайшов там його самого. Хлопчик дивився на горизонт, обійнявши себе за коліна.

– Агов? Ти чого тут сам?

– Захотілось посидіти. Давно прокинувся?

– Та ні, я щойно повернувся зі сніданку.

Джейд коротко кивнув.

– Аденна досі спить?

Хлопчик різко повернувся до брата.

– Ти про це пам’ятаєш?

– Що?

Погляд Джейда потьмянів.

– Нічого. Мабуть, втомилась.

– Від чого? Взагалі вчора було тренування? Я нічого не пам’ятаю.

– Так. Ти показав таке круте сяйво.

– Справді? – вдоволено всміхнувся Сейдж. – Якого кольору?

– Та, синьо-зелене наче…

– Хотів би інші кольори задіяти. Ну, знаєш, пурпуровий, червоний…

Джейд здригнувся, згадавши, що описала мама про його вчорашнє сяйво і жах який він наслав на них з Аденною. Сейдж помітив це і нахмурився.

– Ти чого? Змерз?

– Трохи.

– То чого ти тут сидиш? Ходімо в будинок.

Джейд мовчки потупцював за братом.

Зачаклований повітряний змій, якого Сафріна подарувала Сейджу на шосту ніч народження, був улюбленою іграшкою дітей. Хоч Сейдж і заявляв, що він належить тільки йому, залюбки ділився, коли справа доходила до біганини за ним. Одного з недільних вечорів, вони бігали подвір’ям, сподіваючись наздогнати змія, що створений із світловідбивних тканин переливався під зоряним небом, немов казковий птах.

– Швидше, Джейде! Швидше! – підганяв його звеселілий Сейдж.

Аденна хихотіла, спостерігаючи, як змій летить аж над деревами і приземляється десь біля пустки.

– Далеко залетів, – помітила Аденна.

– Ходімо, допоможемо.

– А якщо заблудимось?

– Втрьох не заблудимось! Ти хіба чула, щоб хтось губився у компанії?

Аденна замислилась, мабуть, Сейдж має рацію. Він взяв її за руку й вони чкурнули вперед на пошуки брата і змія.

Джейд підстрибував біля дерева, намагаючись дістати змія, що тріпотів, у спробі злетіти, але зачепився хвостом за гілку аж на вершечку бузини.

Раптом за його спиною почувся тріск. Хлопчик озирнувся, вдивляючись у темряву лісу.

– Агов? – налякано спитав він. – Це хто тут?

Гілка знову тріснула, Джейд почав визирати навсібіч. Помітивши світлий проблиск за кущем, він похапцем попрямував туди. Почулось тупотіння. Маленька фігура промайнула за деревами.

– Агов! Я тебе бачу, стій!

Хто б це не був, він спинився і повільно повернув голову.

– Хто ти є?

– Я…Льєн, – розгублено мовив хлопчик.

– А я Джейд. Ти звідки? Вийди вперед, я погано тебе бачу.

– Обіцяєш нікому не казати?

– Обіцяю, виходь вже.

Фігура вийшла під світло місяця і Джейд підскочив. У хлопчика були мідні кучері і обличчя, що немов сяяло золотистим відблиском.

– Ти – дитя Сонця?

Хлопчик опустив очі.

– Як ти тут опинився?

– Мене сюди привела мати.

– Ти загубився?

Хлопчик знизав плечима.

– Хочеш…Хочеш я відведу тебе до себе?

– Мені страшно.

– Ми подбаємо про тебе. Мама добра, вона допоможе.

– Справді?

– Звісно. Може ти житимеш з нами і…

– Джейде?! – почулось десь позаду.