Розділ 1✨

Двічі на тиждень Сафріна проводила тренування своїм дітям. Маленька Аденна приєдналась до братів лише місяць тому і вже робила успіхи. Кімната була оснащена таким чином, щоб кожен з дітей мав власний кут для прояви своїх сил.  Сафріна навчала дітей самостійно, жоден з підданих не знав на що здатні її діти, сама ж вона розуміла, що її нащадки наділені неабиякою силою.

– Сейдже, не бігай, – застерігала вона після сніданку, коли вони сиділи у тренувальній залі, практикуючи магію. – Спробуй ще раз, доню.

Аденна уважно поглянула на маму, стиснувши крихітні кулачки, а тоді заплющила очі. Біля неї стояла кришталева колба, у якій сяяла зменшена зірка, сяйво якої було сліпучим, тож Сафріна уникала погляду прямо на світило, що і забороняла дітям. Як дівчинка не намагалась, нічого не змінювалось. Сейдж роздратовано пирхнув:

– О, та може годі вже?! Вона ще мала і слабка.

– Я не слабка! – нахмурила бровки Аденна.

– Звісно, що ні, Адо. То Сейдж просто жартує, – підтримав сестру Джейд.

– До того ж вельми невдало, – хмикнула Сафріна. – Якщо справді хочеш тренуватися, поважай всіх присутніх тут.

Хлопчик невдоволено промугикав і важко всівся біля брата. Якщо Джейд мовчки спостерігав за спробами сестри, зрідка підбадьорюючи її усмішкою, Сейдж не міг всидіти, доки черга не дійде до нього. Він починав носитися залою, в пошуках пригод, доки мати не гаркне на нього, змусивши сісти спокійно.

Аденна послала брату сердитий погляд і знову заплющила очі. Навколо шкіри затанцювало блакитне сяйво, змушуючи все навколо опуститися в темряву, доки єдиним джерелом світла не стала сама дівчинка і зірка у колбі перед нею. Зірка на мить потьмяніла і згасла, описавши коротку дугу. Спершу було тихо, Аденна продовжувала сяяти дедалі яскравіше, допоки на неї не стало боляче дивитися. Її сріблясто-біле волосся зараз здавалось блакитним, очі були щільно заплющені, а пальчики стискались і випрямлялися. Колба дзвеніла і тряслася від сяйва, що очало стискатися.

– Мамо, а якщо розіб’ється? – прошепотів Сейдж, зачудовано спостерігаючи за діями сестри.

– Не розіб’ється, колба зачаклована, вона здатна утримувати силові поля малого розміру.

Аденна знову стисла пальці й сяйво вибухнуло, видавши сліпучий спалах за стінками скла, а потім перетворилось на блискучий овал із темрявою в самому центрі. Малі частки піску танцювали у світлі, де-не-де всмоктуючись у чорну діру.

– Тепер зафіксуй, – радила мати, легко взявши дочку за плечі. – І відпускай. Поволі, люба, поволі…

Аденна опустила руку і глибоко вдихнула. Темрява в кімнаті розсіялась, сяйво зникло з її шкіри й вона повільно розплющила очі.

– Оце так! – Сейдж притулився до колби носом, залишаючи слід на склі.

Чорна діра продовжувала висіти в центрі колби, немов якась прикраса у кришталевій кулі.  Джейд взяв сестричку за руку і тепло всміхнувся. Вона відповіла йому тим самим.

– Молодчинка, Аденно! – мати поцілувала малечу у лоба. – А тепер йди собі пограйся. Джейде, твоя черга.

– Ну, мам! Можна я спершу?! Якщо Джейд зараз почне – мене виверне.

– Можна я подивлюся? – спитала Аденна. – Я ніколи не бачила як чаклує Джейд.

– Ні, – одночасно відповіли Джейд і Сафріна.

Малеча знітилась, опустивши очі, мати пом’якшилась.

– Однієї ночі, ви зможете всі тренуватись разом, але доти: ти будеш йти у моменти, коли Джейд демонструє свої навички, зрозуміла?

Аденна глянула на брата, той геть зблід і зустрів її погляд таким сумним і розгубленим, що малій захотілось плакати.

– Сейдже, відведи сестру до кімнати й переконайся, що вона залишатиметься там доки Джейд не завершить тренування.

– Але я…

– Я покличу тебе, коли настане час тобі проявити дар. А зараз йдіть.

Джейд просив маму проводити його уроки індивідуально. Він не хотів, щоб брат, а особливо маленька сестра бачили на що він здатен. Сафріна поважала рішення сина, хоч і не поділяла його. Вона прагнула підготувати дітей до всіх випробувань, що можуть випасти на долю королівства. Втім, її діти були ще геть малими, тож вона вирішила зачекати зі складнішими завданнями принаймні до підліткового віку. Дар Джейда був непростим, тож єдиним виходом навчити його контролювати й не завдати шкоди ненароком, було саме навмисне використання сил у тренувальній залі.

Дочекавшись, коли діти відійдуть якнайдалі, Сафріна поклала руку на стіл перед сином. Джейд тяжко ковтнув, підвівши очі на матір.

– Я не хочу робити тобі боляче.

– Я це зрозуміла минулого разу, синку. Все гаразд.

– То я не буду…

– Ламати мені пальці? О, ні, любий. Не сьогодні, – вона всміхнулась.

Почувся лязкіт ланцюга. Сафріна поманила пальцями й в повітрі над їх головами пронісся ланцюг та металевий браслет.

– Що це?

– Поглянь, тільки не чіпай руками.

Джейд сконцентрувався і перевернув метал одним поглядом. Ланцюг був сліпуче-золотим, з білими рунами, викарбуваними на них.