Пролог

Крізь напівпрозорі фіранки лилося місячне сяйво, зірки складались у візерунки на темно-синьому безхмарному небі. Нічна прохолода обіймала шкіру і куйовдила сріблясто-білі кучерики п’ятирічного дівчатка, що лежало у своєму ліжечку, притискаючи до себе іграшку у формі півмісяця. Маленький нічничок на її приліжковому столику грав магічним відблиском зірок на стелі та стінах. Вона протягувала рученята до нього, доки на її шкірі не починали танцювати сузір’я. Тихо лунала колискова. Шовковий голос заколисував малечу, змушуючи пухнасті вії тріпотіти, а посоловілі оченята заплющуватись. Та раптом пісня припинилась і ковдра лягла дитині аж по підборіддя.

– Мамо? – прошепотіло дівча.

Вродлива жінка із темно-каштановим волоссям і проникними бірюзовими очима спинилась біля малечі.

– Не йди, поки я не засну, будь ласка.

Вона ніжно всміхнулась і погладила голівоньку доні, торкаючись неслухняних кучериків.

– Я нікуди не піду, донечко. Спи, а я буду поруч.

Вона знову заспівала і дівчинка заплющила очі, поринаючи у солодкий сон. Коли малеча задрімала, мама поправила ковдру і нахилилась.

– Я люблю тебе, Аденно, – вона поцілувала її пухкеньку щічку і залишила кімнату.

З вітальні доносились вигуки та стукіт дерева по дереву. Жінка сперлась плечем до арки, уважно стеживши за двома хлопчиками шести й семи років. Старший мав темно-каштанове волосся та круглі зелені очі. Це хлоп’я було найбільше схоже на матір, втім слухало її найменше.

Молодший хлопчик мав чорне блискуче волосся, блідо-молочну шкіру і витончені риси обличчя. В його сірих очах, що були обрамлені довгими чорними віями, завжди проглядався розумний і дорослий погляд, геть не притаманний його малому віку. Хлопчики бавились дерев’яними мечами: стрибали на диван та столик, не припиняючи фехтувати.

– Я тебе переможу! – вигукнув старший.

– З якого це дива? – хмикнув молодший.

– Бо я розумніший і спритніший за тебе, Джейде!

– І нічого ти не розумніший, звичайний хвалько! – Джейд зробив підсічку братові, а потім перестрибнув вбік і, опинившись за його спиною, тицьнув меч йому під пахву.

– Так нечесно! Ти шахраював! Не можна бити в спину.

– Але не кожен ворог дотримуватиметься таких правил, брате. Ти маєш бути готовим.

– Це було підло! – він штовхнув Джейда у плече, а потім помітивши маму, що спостерігала за синами, крикнув: – Ма, скажи йому!

– Але ж він має рацію, сину.

– Та, ну! – ображено протягнув він, кинувши меча на підлогу.

– Але й твоя правда, Сейдже, – піймавши задоволений погляд старшого сина, мати повернулась до молодшого. – Це справді було підступно, синку.

– Але якщо він дійсно хоче бути вартовим, йому треба знати, що не всі чесні на полі бою, – спокійно відповів Джейд.

Мама поглянула у  розумні сірі очі та всміхнулась. Підійшовши ближче, вона опустила руки на плечі кожного з синів.

– Ви справедливі. Підступність та нечесність існують на всіх війнах, там це найшвидший спосіб повалити ворога. Однак тут – серед сім’ї, своїх людей, рідних – ми маємо завжди бути зі щирим серцем, – вона поглянула на обох синів по черзі. – Зрозуміло, хлопці?

– Так, мамо, – відповіли вони водночас.

– Дуже добре. А тепер спати.

– Ну, ма! – крикнув Сейдж. – Можна ми ще пограємо? Я хочу реваншу.

– Ви так хоробро билися! Але всі воїни такі сильні, бо мають добрий відпочинок, не лише наполегливі тренування. Тож зараз саме час набратися сил, а завтра влаштуєш реванш, згода?

– Добре, – зітхнув Сейдж.

Джейд підняв меч брата і поклав на поличку, де були зібрані всі їх іграшки. Тоді взяв протягнуту руку матері й пішов за нею до їх кімнати.

Сейдж і Джейд жили в одних покоях та мали ліжка одне навпроти одного. Вкривши ковдрами обох малих, мама по черзі поцілувала кожного в щоку. Якщо Джейд спокійно витримав це, то Сейдж щоразу просив маму уникати проявів почуттів, бо вважав себе занадто дорослим для цього. Ці дії щоразу викликали сміх у матері.

– Солодких снів, мої маленькі принци.

– Добраніч, ма, – тихо відповів Джейд.

Вона щільно зачинила двері дитячої та піднялась до своєї спальні, по дорозі вимкнувши світло одним помахом руки. Магія темряви так чи інакше була притаманна всім Дітям Місяця, як себе називали жителі королівства під назвою Зоряна Варта. Ця держава залишалась прихованою від чужих очей, навіть Верховні Королі цього магічного світу під назвою Ґотлін не знали про її існування. Сафріна Локсаль, як королева Зоряної Варти, вважала свій народ вищим за інші. Вона, як і всі її піддані, була переконана, що весь світ і магія почалися саме тут, на її землі, у цьому храмі Троїстої Богині Місяця, що був частиною палацу Сафріни.

Коли цей світ складався лише з темряви, Богиня подарувала небу зорі, ставши Місяцем – одвічним наглядачем новотвореного світу. Маючи великий дар нового життя, вона створила елементи, склавши з них живих істот і наділила їх своєю магією. Вони вбирали знання із сяйва зірок, здобуваючи силу і могутність. Народжуючи світ, Богиня являлась у трьох іпостасях, передавши від кожної по частці своєї сили. Діва наділила нове творіння дитячою безстрашністю та допитливістю. Мати – дарувала безмежну любов і здатність продовжувати рід Богині. Стара – передала життєву мудрість та поміркованість.