Уламки чужого відображення

Розділ 3 Уламки чужого відображення

Прокинувся я від променя сонця, який пробивався крізь вікно прямо мені в обличчя. Не здивувався й тому, що бачу лівим оком; все-таки мамині мазі творять справжні дива. Тіло ще трохи поболювало, але я все ж таки обережно піднявся з лавки.

Мами вже не було вдома — напевно, пішла обмінювати вчорашні знахідки на корисні нам для сім’ї речі.

На підлозі лежали чоботи і розбите дзеркало. Я обережно сів, щоб приміряти «нове» взуття, яке мама принесла вчора з Руїн. Воно було зношене, але міцніше за мої протерті черевики. Одягнувши їх і відчувши, що вони добре сидять, я швидко схопив порожнє відро. Знаючи, що запас води закінчився і його треба було поповнити до того, як будити Настю, я вийшов на вузьку вулицю, щоб набрати води у сусідів. Повернувшись і поставивши повне відро біля буржуйки, одразу ж умився. Холод одразу прогнав залишки сну й остаточно повернув у реальність.

Поглянувши уламки дзеркала, я мимоволі глянув на своє зображення. Дійсно, того набряку, що був учора ввечері, наче й не було, лише трохи пожовтіла шкіра. Продовжуючи розглядати себе, я знову згадав свої думки перед сном. Мені п’ятнадцять, і вже через рік я мушу вибрати свій шлях. Уламки скла відбивали моє зображення десятками спотворених, але правдивих кутів. Я був нащадком двох світів, і це було видно.

Я провів пальцем по тонкому рубцю над бровою, що отримав від тренувального меча дядька Сергія. Мама досі впевнена, що шрам — наслідок необережності в кузні. Моє волосся, русяве від природи, було майже завжди притрушене чорною кіптявою від ковальського горна, а на руках вже виднілися перші мозолі та загрубіла шкіра — спадок, який мені намагалася нав’язати мати.

Проте я завжди помічав, що мої риси... були чужими. У мами — темне кучеряве волосся, у сестри Насті — русяве з татовими ямочками, але обидві вони кароокі. Мої ж очі були сіро-зелені, ніби стара, замшіла стіна, і цей колір ніяк не поєднувався ні з матір'ю, ні з батьком. Та й обличчя моє здавалося мені занадто тонким і гострим для сина кремезного мисливця. Але зараз, у цьому чужому відображенні, ці сіро-зелені очі спалахнули тією самою рішучістю, яку я прагнув, пам'ятаючи батька. Пам'ять про нього була як вицвіла, зім'ята карта: тепло, запах диму і смутна тінь сильного чоловіка, що підкидає мене у повітря. Саме в цій силі, а не в ковальському молоті, я бачив свій шлях. Можливо, побої залишили на мені фізичні шрами, але найбільший шрам був усередині. Це була впертість, яку дядько Сергій заохочував, а мати забороняла.

Я зітхнув, випростався, і образ розбитого дзеркала зник.

Роблячи нехитру ранкову розминку і поставивши юшку підігріватися на буржуйку, я почав складати план на день. Він був простий: спочатку ковальство у Сергія, потім таємний урок.

Після того як їжа була розігріта, я обережно розбудив сестру. Потираючи сонні очі, вона спитала, що на сніданок. Гірко посміхнувшись, я відповів, що для принцеси все найкраще: це та сама найсмачніша юшка у світі і найапетитніша макуха, яку ти можеш собі уявити.

Настя, весело посміхаючись, хотіла одразу кинутися до столу, але я зупинив її.

— А ну стривай! — Сказав я, кивнувши на її обличчя. — Принцеси спершу вмиваються, щоб бути завжди найгарнішими. Швидко візьми води з відра!

Сестра невдоволено засопіла і надула губи, але сперечатися не стала. Вона знала, що коли я щось наказую, це треба робити. Вона швидко вмилася, і сіла зі мною снідати.

Поснідавши, я обійняв сестру, наказав їй не пустувати і, швидко зібравшись, накинувши на себе щільний, хоч і старий кожух, вийшов із дому. Пора братися за справу.

Вийшовши на вулицю, я підняв комір свого кожуха і неквапливо попрямував у бік кузні. Навколо розкинулося наше поселення — мережа хиж, зліплених із того, що вдалося видерти з Руїн. Стіни з глини та соломи тут підпиралися іржавими шматками колишніх заводських конструкцій, а замість стріх на багатьох хатах лежали листи заржавілого металу. Сонце ледь пробивалося крізь вічний серпанок над Дніпром, який після Сяйва змінив русло, перетворивши околиці Кременчука на лабіринт боліт та островів.

Дорога до кузні вела повз центральну площу, де саме зараз панувала напружена суєта. Я помітив групу жінок, серед яких була і мама — вони готувалися до переправи на Руїни. Жінки перевіряли торби: сьогодні в пріоритеті були пошуки «Срібного полину». Ця рослина мутувала після Сяйва і якимось чином посилювала можливості магів. Саме тому її збирали особисто для Барона під суворим наглядом.

Трохи прискорившись, бо Сергій зазвичай лютував через мої запізнення, я мимоволі подивився на околицю. Там височів бар’єр-вал із бетонних блоків та колючого дроту — наш єдиний захист від звірів і мутантів. По периметру стояли старі металеві стовпи, на яких висіли «очі старости». Як розповідав Сергій, це були кристали-артефакти. Жоден «сплячий» не міг вийти за межі без дозволу: староста відчував рух і міг миттєво присікти втечу.

Проходячи повз двоповерховий цегляний будинок старости Дмитра, я побачив його сина — Демида. Йому було лише шістнадцять, але він уже на голову переріс мене. Його постать не була статною чи міцною: скоріше він здавався пухким, набряклим від ситого життя, яке забезпечували податки з наших злиднів. Демид недбало сперся на стовп, розмовляючи з двома мисливцями. Його обличчя було побите глибокими віспинами — слідами якоїсь дитячої хвороби, що їх не змогли вивести навіть батьківські зв’язки. Ці нерівні ямки на шкірі в поєднанні з вузькими карими очима робили його зовнішність відштовхуючою, майже слизькою. Він із високомірною посмішкою слухав співрозмовників, але як тільки помітив мене, погляд його миттєво змінився.

Демид жестом наказав мисливцям замовкнути. Іронічна посмішка перетворилася на хижий оскал, що ще дужче спотворив його рябе обличчя. Відштовхнувшись від стовпа, він перегородив мені дорогу.

— Тільки подивіться, хто це тут у нас повзе? — голосно промовив Демид, обдаючи мене презирством. — Наш незламний ковальський недоумок. Як твоє оченятко? Вже відкрилося? Шкода... Шкода, що вчора той тупий коваль-велетень так невчасно з’явився, а то б і мамині мазі тобі вже не допомогли.