Заборонена мрія

Розділ 2 Заборонена мрія

«А де мама?» – зайшовши в будинок, роззираючись, спитав я.

– Данило, як тобі не соромно! – насупившись, з докором у голосі відповіла Настя.

– А що таке? Не розуміючи невдоволення сестри, поцікавився я.

– Мама сьогодні вийшла на додаткову зміну збирачів, бо тієї порції, що ми отримуємо, нам вже не вистачає, – сказала сестра, опустивши очі.

У грудях кольнуло, і я так стиснув кулаки, що нігті прокололи шкіру на долонях. «Як я міг це забути? Ці кляті Руїни – єдина на даний час можливість нашої сім’ї не померти з голоду».

Мама майже кожного дня, ще досвітла, з іншими жінками ідуть на Руїни, що знаходяться на тій стороні Дніпра. Як кажуть дорослі, це ехо минулого, що дає нам змогу вижити. Серед різноманітного мотлоху іноді знаходяться речі, які можна обміняти у голови селища на продукти, одяг та інші необхідні речі, що допомагають виживанню.

Ці Руїни займають величезну територію. Як кажуть старожили, на тому самому місці до явища Сяйво було величезне місто Кременчук. Щоб дістатися до місця роботи, треба перетнути русло Дніпра, тому кожного ранку на нашому березі чекає черговий човен, який переправляє людей на ту сторону, а також за пів години до заходу сонця забирає їх назад. Зазвичай туди відправляють жінок; ця робота вважається брудною і небезпечною, бо на руїнах минулого, окрім корисних речей, є безліч різноманітних здичавілих та мутованих тварин. Тому разом із жінками завжди присутній один із мисливців селища для охорони збирачів.

Поки ще з нами жив тато, ми були однією з найзаможніших родин у поселенні.

Батько був мисливцем, полював як на звичайних, так і на мутованих тварин. Наскільки я пам’ятаю з дитинства, ми ніколи не знали потреби в їжі та одягу.

Мама славилася в селищі своїм вмінням готувати цілющі відвари та мазі, що користувалися неймовірною популярністю серед людей. До неї йшли з будь-яким недугом: відвар з диких трав міг вгамувати головний біль, а заварене зілля швидко полегшувало нудоту. Але найбільше цінувалися її мазі: лише вони могли за короткий термін звести нанівець навіть найважчі опіки.

У нас був чудовий будинок, наше господарство налічувало: надійний хлів для двох кіз, які давали молоко; загін із кількома міцними птахами; великий, обгороджений садок із рідкісними травами для маминих ліків; а також окремий, добре обладнаний сарай для зберігання мисливського спорядження, висушування м’яса та обробки шкір.

За словами його колег, він, переслідуючи здобич, необачно потрапив в аномалію і зник безвісти.

Не пройшло і кількох днів, як до нас завітав голова нашого поселення, Дмитро. Не знаю, про що вони говорили з мамою, але закінчилося все тим, що він вилетів із дому з почервонілою лівою щокою.

Фразу, кинуту ним зі злістю і водночас із сарказмом у голосі, я запам’ятав назавжди: «Я хотів по-доброму домовитись, а тепер ти, гордячко, разом зі своїми виродками зрозумієш, як жити у пеклі!» Обернувся і пішов.

Наступного ранку до нашого подвір’я прийшло четверо мисливців із поселення і нахабно увірвалися до нашого дому. Вони, передаючи волю Голови, приголомшили нас наказом: «У цьому домі житимуть лише ті, хто приносить користь селищу. У вас є година, аби зібрати те, що можете нести, і забиратися геть звідси!» Мама, знаючи, що часу обмаль, швидко наповнила два міцні мішки. У перший вона склала найцінніше: рештки своїх найсильніших трав та мазей, кілька найгостріших батькових ножів і жмут насіння, захованого про запас. Другий мішок був наповнений найтеплішим одягом та ковдрами. Мені, п’ятирічному, до рук вона дала маленький, але важкий вузлик із сухим пайком (який я ледве тримав) та мій дерев’яний саморобний меч. Сестру мама взяла на руки, а Настя лише міцно притискала до грудей старий клапоть м’якої вовни.

Так ми і втратили майже все, що мали. Люди перестали купувати мамині трави і мазі. Голова Дмитро, швидко оголосивши нашу сім'ю ізгоями, використав свою владу, щоб налаштувати проти нас громаду. Він пустив підступний слух, що зілля і мазі не тільки не допомагають, а й роблять гірше, і люди, які боялися йти проти волі Голови, змушені були нас уникати.

Так до самого вечора і приходу мами ми з сестрою просиділи вдома. Трохи погрались з Настею та її новою лялькою Таєю. Я приготував невибагливу вечерю. Це була проста юшка на воді з жменею торішніх сушених коренеплодів та кількома коржами з вівсяної макухи.

Поки юшка тихенько кипіла, я сперся на стіну і задумався про свою невелику, але чітку роль у цьому хаосі. Я був не лише сином і братом — я був інструментом для майбутнього родини. А інструменти треба готувати. Саме тому мої дні були розписані не дитячими іграми, а навчанням.

Освіта у нашому селищі була простою: школи не існувало. Хлопців вчили ремеслам, дівчат — господарству і знахарству. Я вже кілька років навчався ковальству у Сергія — це був єдиний "безпечний" шлях, який мама змогла для мене вибороти. Проте я мріяв про інше майбутнє.

Десь через пів години після заходу сонця мама нарешті повернулась додому. Наш невеликий однокімнатний будиночок освітлювався тьмяним, мерехтливим світлом жирового світильника — глиняної миски з тваринним жиром та гнітом, що стояв на столі.

Скрипнули вхідні двері, і в будинок зайшла мама. Попри важку зміну на Руїнах, тридцятичотирирічна Олена трималася прямо — її високий зріст і природна горда осанка завжди виділяли її серед інших жінок селища. Довге кучеряве волосся було щільно сплетене у товсту темну косу, а залатані вовняні штани та брудна брезентова роба видавали в ній збирачку, що щойно повернулася з пекла. Вона важко ступила по долівці своїми чоботами на товстій підошві для захисту від гострих уламків Руїн.

— Мамо! — крикнула Настя і кинулась до Олени. — Я за тобою так сумувала! А що ти цікавого знайшла? А ти бачила мутованих звірів? А Данило прийшов додому побитий і подарував мені ляльку. Він назвав її Таєю, і вона може зберігати таємниці.