Слабак

Розділ 1

«Слабак!» — долетіло до моїх вух. Але хто саме це сказав, я не уловив, та й важко було, валяючись у бруді з відбитими боками і головою, щось зрозуміти. Я як міг закрив голову, і чекав, коли моїм кривдникам набридне грати мною у футбол. Один із них, син Голови, з його крихітною, але відчутною силою, схоже, насолоджувався моментом моєї безпорадності найбільше.

Вже на межі втрати свідомості від побоїв, десь зі сторони пролунав крик: «А ну швидко розійшлись, малолітні шакали! Ви знову за своє.»

Мить — і я лежу в самоті, так і стиснувшись клубком, немов їжак,  про яких мені розповідав дядько Сергій. Не вірячи, що все закінчилось, я насилу намагаюсь відкрити очі, але вдається лише праве: видно, в ліве добре прилетіло. Зуби наче цілі — це добре. Голова звісно розколюється, але це вже звичне відчуття. Ребра теж не зламані.

Роблячи над собою зусилля, намагаюсь підняти свою побиту тушку.

«Ворушишся, значить, живий!» — знову почув голос позаду себе. Повернутися сил не було, та я вже й так зрозумів, хто на цей раз став моїм рятівником.

«Живий, живий, дядько Сергій!» — з часткою іронії в голосі відповів я, намагаючись повернути голову в його бік.

«Ага, я бачу, який ти живий, хлопче! Ти розумієш, погана твоя голова, що колись настане той момент, коли поруч нікого не буде, і ця зграя шакалів тебе покалічать! Ти хоч встати зможеш?» — із турботою в голосі спитав дядько.

«Будемо живими — не помремо,» — намагаючись посміхнутись, відповів я, потроху встаючи на ноги. Звісно, не одразу, але десь із третьої спроби підвівся і повернувся до свого рятівника. Дядько Сергій був у нашому селищі ковалем, мав непоганий, як на мірками сусідів, будинок із прибудованою кузнею, де я часто йому підсоблював у цій нелегкій справі.

Сергій був чоловіком у самому розквіті сил, на вигляд близько сорока років. Обличчя було суворим, на ньому лежали чіткі ознаки не тільки важкої праці в кузні, але ще й суворішого воєнного життя. Зростом він виділявся над більшістю людей, сягаючи майже двох метрів. Голову покривало коротке русяве волосся, де-не-де пробивалася сивина, а обличчя обрамляла густа борода, трохи запечена від постійного жару

У нашому поселенні про минуле Сергія ходило безліч пліток. Хтось казав, що він був десятником у дружині і отримав поранення, рятуючи якогось "барона". Інші шепотілися, що шрам — це слід від пазурів мутованого звіра з дикої пустоші. яку досі викривляють енергетичні аномалії. Але найбільш фантастична і тривожна теорія полягала в тому, що Сергій був Магом, якого знівечили і вигнали з клану за якийсь тяжкий проступок.

Сам він, втім, був лише Ковалем, і ця фізична праця, здавалося, була єдиною магією, яку він визнавав. Коли я питав його про минуле, він тільки посміхався, а очі ставали холодними, і радив не вигадувати всілякі дрібниці.

Його руки — напевно, найбільший скарб і головний інструмент: довгі, міцні, як дубові сучки, із потовщеними суглобами та загартованою шкірою, поцятковані старими шрамами, опіками та мозолями. Ці руки, які для Мага були б лише допоміжним інструментом, для Сергія замінили будь-яку Силу. Вони легко піднімали і опускали важкий ковальський молот, немов дитячу іграшку.Проте, коли він іноді виймав із сараю важкий, давно забутий лук і перевіряв його тятиву, його очі ставали хижими, і я бачив у них не вогонь горна.

Скільки я його знаю, він завжди вдягнений у просту сорочку з грубого темного полотна, часто з обірваними чи закоченими до ліктя рукавами, завжди вкриту сажею та металевим пилом. Широкі штани підперезані шкіряним ременем, до якого прикріплений невеликий ніж. Його неодмінний атрибут — важкий, шкіряний фартух, потемнілий від вогню та жиру. На ногах — високі шкіряні чоботи, не нові, але міцні, з товстою підошвою.

 «Ну, раз можеш триматися на ногах, пішли проведу тебе додому. Бо я думаю, невеликий порив вітру поверне тебе у горизонтальне положення,» — запропонував Сергій.

«Я міцніший, ніж здаюся,» — пробурчав я, випнувши уперед груди.

Це викликало веселий сміх у мого рятівника. «Так-так, герою! Пішли вже, бо в мене багато роботи,» — сказав дядько і, підтримуючи мене під бік, повів у  сторону мого дому.

Іти було недалеко, але кожен крок віддавався болем у голові. По дорозі мене мучили невиразні сумніви, що казати мамі за свій вигляд.

«Дядьку Сергію, — попрохав я. — Може, спочатку до річки? Хоч трохи привести себе до людяного вигляду».

Він кивнув, і ми трохи змінили напрям, обходячи звалену, столітню бетонну плиту — залишок давно забутої дороги.

Вже через п’ять хвилин, знявши брудний одяг, я вмивався у Затоні Забутих. Вода тут була холодна і пахла травами, а береги були поросли високим очеретом, ховаючи нас від чужих очей.

Швидко змивши кров з обличчя і хоч трохи привівши до ладу одяг, я зітхнув. Як би я не хотів розтягнути момент зустрічі з мамою, треба було йти. Опершись на коваля, я попрямував додому.

Ми йшли вздовж паркану, і я намагався не дивитися на кристали, що стирчали на стовпах. Ми називали їх "Очима Старости". Я не знав, як вони працюють, але в селищі кожен знав головне: якщо хтось спробує перелізти через огорожу або вийти без дозволу, Староста одразу це відчує. Казали, що ці камінці якимось дивним чином дають йому знак, де саме стався пролом, і тоді пощади не чекай.

Уявіть невеликий, приземкуватий будинок, що ледь виступає з-під заростей дикого чагарника. Це не дім, а прихисток, збитий нашвидкуруч із того, що вдалося віднайти в руїнах за останнє століття.

Стіни — нерівні, десь обмазані глиною, а десь залатані імпровізованими уламками старого пластику, шматками понівеченого шиферу чи іржавими бляшанками. Їхній бляклий, сірувато-коричневий колір зливається із випаленою, позбавленою життя землею.

Віконця маленькі, без скла. Вони затягнуті поліетиленом, вицвілим від часу та Сонця, що тріпоче на вітрі, створюючи ілюзію мерехтливого світла всередині, наче примара втраченого комфорту.