Сезон тіней

Травень накрив Гоґвортс не лише теплом.

Повітря в замку змінилося. Воно стало густим, важким від запаху чорнила, пергаментів й заспокійливих настоянок мадам Помфрі, які вона тепер роздавала майже так само щедро, як взимку перцеве зілля. По коридорах текли учні з конспектами в руках. Хтось читав на ходу, врізаючись у стіни, хтось наштовхувався на друзів, не помічаючи, хтось повторював формули, наче заклинання проти власної паніки.

Велика Зала, яка ще місяць тому була місцем розмов і сміху, тепер нагадувала бібліотеку з тарілками. За сніданком там гортали підручники, за обідом зубрили закляття, за вечерею, замість слухати історії, повторювали інгредієнти для зілля.

Іспити нависли над усіма.

П’яти- й семикурсники жили в режимі облоги, їх чекали СОВи та ЖАБи. Але й решта курсів не відставали: підсумкові річні перевірки перетворилися на маленькі особисті катастрофи. У кожного були свої таблиці, списки й «якщо завалю – кінець світу», і весь замок поводився відповідно.

У одному з внутрішніх двориків, де посередині росло старе дерево з розлогою кроною, було трохи тихіше. Кам’яні лави нагрілися від сонця, але тінь від гілок рятувала від спеки. Звіддалі долинав шум Чорного озера.

Еліна, Нора й Оуен сиділи на лаві, обкладені конспектами та підручниками так, ніби будували з них стіну.

Перед Норою лежали конспекти із Трансфігурації, повні її акуратних, дрібних записів і приміток на полях. Перед Оуеном – список заклять для практичного іспиту, надряпаний дрібним почерком, де між рядками вже промальовувалися знайомі кола й стрілки. Перед Еліною – відкритий підручник із Зіллєваріння, де сторінка тремтіла від легкого вітру, а очі ковзали по рядках «три краплі екстракту білого ковила» й «перемішувати проти годинникової стрілки…».

Вони намагалися вчити. Чесно.

– «Якщо під час перетворення сірника на голку…» – прочитала Нора вголос, потім зітхнула й провела рукою по обличчю. – Якби наші проблеми обмежувались сірниками…

Еліна мугикнула.

Вона повторювала собі: «Зілля. Треба вчити зілля. Батько не пробачить нічого нижче «Відмінно». Кожен рядок рецепту на сторінці був як ступінь драбини, яку вона мусила пройти до кінця. Але замість цього її погляд знов і знов зривався.

На двір. На інших. На кожен рух.

Раніше все було простіше.

Коли Томас та Кеті починали засинати від прокляття, було видно. Бліде обличчя, скляні очі, втома, що не минає навіть після вихідних. 

Тепер так виглядав кожен другий.

Коридорами ходили втомлені діти з тими самими блідими обличчями – тільки тепер це називалося «з усіх сил готується до іспитів». Деякі засинали прямо за столами у Великій Залі, зарившись носами в конспекти. Екзаменаційна втома стала ідеальною ширмою.

Якщо хтось справді почав би згасати, як Томас, хтось із учителів, можливо, ще кілька місяців тому насторожився б. Тепер же на бліді обличчя дивилися й казали: «Пийте більше води, не сидіть до півночі за конспектами».

Злочинець вибрав ідеальний час.

– Усі ходять, як привиди, – пробурмотів Оуен, дивлячись не в конспект, а поверх нього. – Знайди тепер того, хто… – він не договорив.

Кілька гаффлпафівців сиділи на траві, влаштувавши коло з книжок і пергаментів, хтось з них намагався повторювати чари, махаючи паличкою так, щоб подруга могла виправити рух. Один із рейвенкловців спав, притулившись спиною до стіни, з підручником, що повільно сповзав йому з колін.

Елеонора закрила підручник, вклавши між сторінок перо.

– Добре, – сказала вона, стишуючи голос. – Ми мусимо це проговорити. Бо ти, – вона кивнула на Оуена, – ходиш, як нерозпечатаний Ревун після тієї історії з брошкою. І я… – вона стиснула губи, – теж.

Вона на мить заплющила очі, збираючи слова.

– У нас є дві версії, – нарешті сказала. – Обидві погані.

Оуен поправив сувій, ніби хотів замаскувати нервовість.

– Версія перша, – продовжила Нора. – Брошку забрав наш проклинач, – вона ковтнула, – і тоді це означає, що це хтось із Грифіндору. Бо тільки ґрифіндорці знають пароль.

Еліна на мить уявила: староста з пов’язкою, старшокурсник із бездоганною посмішкою, спокійний хлопець, який завжди сидить у кутку й читає. Будь-хто.

– Якщо цей псих – ґрифіндорець, – сказала Нора, голос її став жорсткішим, – то всі їхні розмови про «сміливість» і «правильну сторону» можна… – вона стиснула зуби. 

– А тепер друга версія, – сказав Оуен.

Він трохи відсунувся від стіни, ніби йому стало жарко.

– Що ніхто нічого не «прибирав», – продовжив він. – Що просто хтось побачив гарну прикрасу. Блискучу. Срібло, зелений камінь. І подумав: «О, прикольна брошка, а якщо валяється, значить – нікому не потрібна».

Він глянув на свої власні руки, ніби уявляв, як вони тягнуться до брошки.

– Взяв, – сказав він. – Засунув у кишеню. Або приколов.

– І тепер… – тихо додала Еліна.

– Тепер десь у замку ходить людина, – закінчив Оуен, – яка носить цю штуку на собі. Ефірний відбиток уже приліпився. Він тягне. Потроху. Крапля за краплею...

По двору пройшла дівчина з Гафелпафу, з блискучою срібною шпилькою у волоссі. У цей момент сонце потрапило на неї так, що вона коротко спалахнула. Еліна сіпнулася настільки помітно, що Нора машинально глянула туди ж.

– Це просто шпилька, – сказала Нора, більше для себе.

– А це просто ґудзик, – буркнув Оуен, киваючи на хлопця з Рейвенкло, у якого на мантії були срібні застібки. – А це просто перстень. А це просто…

Він урвав.

Їхнє навчання перетворилося на фарс.

Кожного разу, коли вони відкривали підручник, очі все одно тягнулися до людей. На будь-який металевий відблиск. Будь-який зелений відтінок у заколці, застібці, будь-де змушував серце підскакувати.

Еліна раптом зловила себе на тому, що вже десять хвилин не читає книгу, а просто дивиться на студентів. Чи не з’явилася де-небудь нова, чужа блискуча річ. Чи не погладжує хтось пальцем срібний листочок.