Зелене око

Одного травневого ранку час біля теплиць тягнувся якось інакше.

Сонце вже піднялося досить високо, щоб нагріти кам’яні стіни, але ще не почало пекти по-справжньому. Вітерець тягнув від теплиць густий, теплий, майже заспокійливий запах вологої землі, добрив і свіжих листків. Десь попереду старшокурсники з Гафелпафу носили горщики, Спраут голосно вказувала їм, куди ставити молоді кущі бабконосок, і той гомін далеко попереду лягав фоном, як гул вулика.

Оуен сидів осторонь, на низькому кам’яному бордюрі біля теплиці номер три.

Він підібгав ноги під себе, розгорнув сувій на колінах так, щоб сонце не засвічувало пергамент. Той самий сувій: коло – магічне ядро, кільця всередині, стрілки, цифри, помітки на полях. Деякі лінії вже були обведені двічі, деякі – перекреслені й знову намальовані поверх.

– Якщо ядро – отаке, – бурмотів він собі під ніс, проводячи кінчиком пера по головному колу, – і з нього постійно витікає… – стрілка вниз, – тоді…

Він зупинився, поставив маленьку крапку, потім обвів її кружечком і дописав «t» – час. Вони вже це проходили. Знову й знову. На кожному витку думка впиралася в те саме: поки прокляття повністю не в’їсться в ядро, воно тримається на предметі.

Навколо Оуена життя йшло своїм ходом. Хтось пробіг повз, важко дихаючи, запізнюючись на урок. Хтось із-під теплиці вигукнув щось про «не пролий на коріння, дурню». Здалеку долітав сміх — хтось із другого курсу, здається, влаштував міні-вибух. Усе це для Оуена було, як рівний, невиразний шум дощу. Він чув лише шурхіт пера й власні думки.

– Може, ми щось пропустили, – вголос сказав він, хоч ніхто його й не слухав. – може є щось, що ми не врахували.

Він перечитував власні стрілки: «спостерігати за маґлонародженими», «звертати увагу на нові предмети». Оуен стиснув губи. Йому не подобались рішення, які звучали як «сидіти й чекати». Він був логіком, але логіка без дії відчувалася мертвою.

З задуми його вивів знайомий голос, що прозвучав неподалік.

– Марлін, я серйозно, – почув Оуен, – Я відкриваю сумку після Заклинань, а вона там лежить.

Рука, що досі малювала на пергаменті стрілки, завмерла. Він не підвів голову відразу. Прислухався.

– Що? – друга дівоча інтонація, легка, смішлива, це була Марлін МакКіннон. – Кажи вже, бо ти мене лякаєш.

– Брошка, – відповів голос Лілі Еванс. – Срібна. З таким зеленим камінцем, у формі листка. Така… ну… як із вітрини. Вінтажна. В мене зроду таких речей не було.

Перо ледь не випало з його пальців. Світ навколо звузився. Залишилося тільки одне: голос Лілі Еванс, її слова. Він бачив її профіль краєм ока: руде волосся, зібране у хвіст, сумка через плече, руки, що жестикулювали, коли вона говорила.

– Може, це тобі таємний шанувальник підкинув, – хихикнула Марлін. – Поттер з Блеком радіус своїх дурних жартів розширили?

– Поттер швидше підкине жабу, що вибухає, – фиркнула Лілі і після невеликої паузи продовжила, – Мені аж кортіло її залишити на початку, вона ну дуже гарна. Але ж не буду я собі чуже залишати. Коротше, я просто поклала її у вітальні, на столик біля дошки оголошень. Якщо хтось загубив, забере.

У голові Оуена закрутились шестерні. Срібна брошка з зеленим каменем. Маґлонароджена першокурсниця з Грифіндору. Ідеальна мішень. Вона мала б приколоти її до мантії. Мала б. Лілі Еванс мала стати наступною.

Він навіть не пам’ятав, як зірвався.

Сувій впав на бруківку, перо клацнуло по каменю й залишило там чорну плямку. Оуен зробив кілька кроків вперед і майже врізався в дівчат.

Лілі й Марлін зупинилися, здивовано глянувши на нього. Оуен дихав часто, його зіниці розширились. Його голос раптом прозвучав гучніше, ніж він сам очікував:

– Де вона?

– Що? – Лілі мимоволі відступила на півкроку.

– Брошка, – він ковтнув повітря. – Де вона зараз? – Слова неконтрольовано сипалися наперед. – Ти… ти тримала її руками, так? – Він подивився на її пальці, ніби там мав бути знак. – Ти одягала її? На мантію?

– Прайс, – втрутилася Марлін, – полегше.

– Відповідай, – вимовив він, але сам злякався власного голосу. Зробив вдих. – Будь ласка.

Лілі стиснула книги ближче до грудей.

– Я вже сказала, – різко відповіла вона. – Я її не одягала. Просто витягла з сумки й… – вона жестом показала, як кладе щось на поверхню, – поклала на столик у вітальні. Біля дошки з оголошеннями.

Вона насупилася.

– Я її в руках тримала… ну, хвилин п’ять, – повторила. – Може, менше. Що з тобою взагалі? Ти мене лякаєш.

– Прайс, залиш її, – сказала Марлін, стаючи напівкроком уперед, між ним і Лілі. – Поки я не наклала на тебе прищі до кінця року.

Оуен зрозумів, що стоїть занадто близько.

Він не торкався Лілі руками, але його погляд, його голос — усе це вторгалося в чужий простір. Він відчув, як сором пробився крізь паніку. Та часу на це не було.

– У вітальні, – хрипко повторив він. – Добре. Добре.

Він відступив на крок назад.

– Не чіпайте нічого, що… – захотів сказати він, але ковтнув слова. – Неважливо. Все нормально, – брехливо кинув він. – Вибач.

І розвернувся. Оуен сам не помітив, як перейшов на біг. Ноги самі понесли його назад до замку. Він перекинув сумку через плече, щоб не била по ногах, і переключився на одну-єдину ціль: сьомий поверх, портрет Гладкої Дами, вхід у вітальню Грифіндору.

Весняне світло, яке ще хвилину тому здавалося приємним, тепер сліпило.

Він мчав через двір, каміння під ногами ковзало, але він не сповільнювався. Хтось вигукував йому щось услід: «Куди так летиш?», «Прайс, ти що?» – але він не звертав уваги. Дихання стало різким, груди пекли, кашель, який він так довго стримував, прорвався коротким, болючим ривком. Він схопився за поручень при сходах, перескочив три сходинки одним кроком.

«Брошка. Срібна. Зелений камінь.»
«Ефірний відбиток.»
«Вона її не одягла. Це добре. Але…»

Але тепер вона лежала в загальному місці. Будь-хто, хто любить блискітки, хто просто любить красиві речі, хто забігав у вітальню між уроками… Будь-хто міг сказати: «О, яка гарна штучка», – і взяти її. Приколоти собі. Засунути в кишеню.