За завішеними шторами

Еліна вилетіла з каміна, ледь втримавшись на ногах, і перше, що відчула, – звук. Гул вокзалу накрив її, як хвиля: свист паровоза, крики сов у клітках, скрип валізних візків, голоси, що накладалися один на одного. Після двох тижнів, прожитих у задушливій тиші маєтку, це було як різкий ковток свіжого повітря.

Вона обтрусила мантію від сажі, пригладила комір, глянула на платформу, вишукуючи знайомі силуети.

Ліворуч, неподалік червоного локомотива Гоґвортс-Експресу, стояли вони.

Оуен – високий для свого віку, в темному маґлівському пальті поверх шкільної мантії, з уже звично стирчащим з кишені олівцем. Елеонора – у гарному дорожньому плащі глибокого зеленого кольору, шарф ідеально зав’язаний, волосся зібране так, що ані одна пасемка не вибилося. Біля неї крутилося руде створіння – Лео, її восьмирічний брат, який відчайдушно намагався зазирнути в чиюсь клітку з жабою й уже ледь не впустив власний капелюх.

Оуен побачив її першим. Його обличчя, досі зосереджене на якійсь дискусії з батьком, миттєво змінилося. Він широко махнув рукою:

– Елі! – крик загубився в загальному шумі, але для неї прозвучав ясно.

Плечі її, самі того не помітивши, опустилися. Перший за канікули справжній, не натягнутий, не контрольований усміх з’явився на губах. Шум вокзалу відступив на задній план, перетворившись на рівний фон; чіткими стали лише їхні обличчя, їхні силуети.

Вона протиснулася крізь натовп, тягнучи за собою валізу. Пара на мить сховала від неї друзів, і серце стиснулося, але коли біла завіса розсіялася, вони були на місці. Нікуди не зникли.

– Нарешті, – видихнула Елеонора, коли Еліна наблизилася, й одразу підхопила її під руку. – Ти виглядаєш, як людина, яка щойно вибралася з Азкабану.

– Це комплімент, – додав Оуен, усміхаючись краєм рота. – Враховуючи, звідки ти приїхала.

– Мамо, тату, – Елеонора швидко випросталася, повернувшись у режим «Фоулі на людях». – Це Еліна Роз’є. Моя подруга.

Лорд Джон Фоулі був високим, сухуватим чоловіком у темній дорожній мантії кольору темного вина, бездоганно скроєній. Обличчя – інтелігентне, але трохи втомлене; в куточках очей – зморшки людини, яка багато років бачить більше, ніж хотіла б. Леді Камілла – елегантна, з хутряною накидкою, що м’яко спадала з плечей, і сережками, які скромно, але виразно говорили про стару кров і старі гроші.

– Роз’є, – повторив лорд Фоулі, коли почув прізвище.

Ледь помітний рух – напружилися плечі, погляд став уважнішим. Не холодна ненависть, не гримаса огиди – скоріше швидка оцінка небезпеки, як у людини, що звикла рахувати ходи наперед.

– Лорд і леді Фоулі, – чемно вклонилася Еліна, ідеально відпрацьований жест.

– Раді познайомитися, міс Роз’є, – ледь усміхнувся він. – Нора багато про вас розповідала.

Його тон був бездоганно ввічливим, але Еліна, вихована у схожому середовищі, відчувала за ним тривогу. Фоулі знали, хто такий Едгар Роз’є. Знали, куди він вкладає гроші й які імена звучать у його колі. Вони не бачили в ній ворога – але бачили можливий канал впливу, ризик для власної доньки.

Леді Камілла пом’якшила кут. Вона тепло кивнула Еліні, поклала руку на плече Лео, який уже потягнувся смикнути валізу Еліни за ремінь, щоб привернути увагу.

– Лео, – м’яко сказала вона, – дай міс Роз’є хоча б поставити валізу на землю.

Лео винувато хихикнув, але очі в нього світилися таким живим, простим дитячим інтересом, що Еліна не могла не всміхнутися йому у відповідь.

Поруч стояли ще двоє дорослих – простіші, але не менш виразні.

– Оце, – проголосив Оуен, з легкою театральністю, – мої.

Містер Артур Прайс був високий, трохи незграбний, у вельветовому маґлівському піджаку кольору гірчиці. У нагрудній кишені стирчав олівець, за вухом – ще один. Людина, у якої завжди є під рукою що-небудь, чим можна черкнути лінію чи записати ідею. Місіс Мері Прайс стояла у в’язаній шалі, із затишною, «домашньою» зачіскою та щоками, що трохи розчервонілись від холоду.

– Це Еліна, – сказав Оуен. – Та сама, з Вежі.

– Дуже радий, – містер Прайс простягнув їй руку.

Для чистокровної дівчинки це був невеликий культурний шок. До неї не так часто зверталися з прямим, щирим рукостисканням. Але рука в Артура була теплою, міцною, не демонстративною. Не перевірка, не тест на «правильність хвату» – просто «радий познайомитися». Вона стиснула її у відповідь і раптом відчула, як ще один, невидимий шар криги всередині відтаює.

– Оуен багато про тебе розповідав, – з усмішкою додала місіс Прайс. – Ти допомагаєш йому не підірвати школу своїми дослідами і ми тобі за це дуже вдячні.

– Я лише іноді, – сухо відповіла Еліна, але в голосі прозвучала тепла нота.

Навколо них життя платформи не зупинялося.

За спиною, трохи осторонь, сміялися Джеймс Поттер і Сіріус Блек. Джеймс активно жестикулював, демонструючи руками якусь траєкторію, можливо, польоту мітли. Сіріус відкинув голову, сміючись, волосся розсипалося по плечах. Поруч, спершись на стіну вагону, стояв Ремус Люпин із книжкою під пахвою, спокійний, як завжди, тільки куточки губ видавали, що він також слухає історію. Пітер Петтіґру тягнувся ближче, ловлячи кожне слово.

Трохи далі Лілі Еванс міцно обіймала своїх маґлівських батьків. Її мати щось говорила, поправляючи її шарф, батько незграбно гладив по волоссю. Лілі усміхалася, але погляд раз у раз ковзав убік – туди, де біля вагону Слизерину стояв одинокий, похмурий силует Северуса Снейпа.

Дорослі тим часом обмінювались ввічливостями.

Лорд Фоулі й містер Прайс на мить зустрілися поглядами. Один – у дорогій мантії, з родовим перснем на пальці. Інший – у вельветовому піджаку, з олівцем за вухом. Вони коротко кивнули один одному – стримано, без особливої теплоти, але й без ворожості. Два різні світи, які визнали існування одне одного й тут же відійшли кожен до своєї орбіти.

Діти говорили про інше.

– У тебе вигляд… – почала Елеонора, і вчасно зупинилася, стискуючи Еліні пальці. Її очі, уважні, пробігли по обличчю подруги, по тінях під очима, по напрузі в плечах.