Ґріммо-плейс, 12

Кілька днів між стінами минули так, ніби їх не рахували.

Едгар майже не говорив із Елiною. За обідом його погляд ковзав по ній, як холодний ніж, але слів було мало – тільки зауваження про «поставу» й «мовчання за столом». Еван зникав кудись із дому й повертався пізно, із запахом диму й чужої магії. Едмунд сидів у своєму крилі, у кабінеті, де ще зберігався запах старих книг і чорнила минулих десятиліть.

Еліна жила, як під домашнім арештом. Вона ходила по коридорах, рахуючи кроки між портретами, і вчилася мовчати ще більше.

Але листи все-таки прорвалися крізь цю облогу.

Аврору, яку вона відправила ще того дня, коли приїхала, ніхто не помітив. Вночі Тебі зʼявився у її кімнаті з двома конвертами в руками, тремтячи так, ніби тримав у пальцях заборонені артефакти.

– Панно Еліно... – прошепотів він. – Тебі приніс... – і, не договоривши, поклав листи на її подушку й зник.

Перший був на звичайному маґлівському папері, трохи шершавому на дотик. Почерк Оуена – прямий, швидкий, без зайвих завитків.

Арки витримують більший тиск, ніж здається, – писав він. – Батько показував мені свої креслення. Я не люблю метафори, але ця мені видається... прийнятною. Тримайся. Книжкова полиця у Вежі чекає на тебе.

Другий лист пахнув легким ароматом лаванди й ще чимось, дорогий пергамент, зелене чорнило. Елеонора, як завжди, писала, ніби розмовляла:

Між Міністерськими коридорами й камінами кояться нудні драми, – починалася її фраза. – Батько каже, що ці свята – це буде суцільна вистава. Я бачила списки прийомів: Блеки, Пруетти... ти вже знаєш, так? Вони всі вважають, що керують світом, у той час як сидять у власних клітках.

Вдягни свою найкращу маску, застебни ґудзики до самого верху й памʼятай, хто ти є. Якщо вони тиснуть, значить, бояться. Я теж їду на декілька прийомів. Обіцяю, що якщо мені стане нудно, я уявлятиму, як ти там стоїш й крутиш очима. Ми разом у цьому цирку.

Еліна перечитала листи двічі, потім склала їх так, щоб вони були якомога тонші. Сховала їх під паркетною дошкою за робочим столом – у маєтку Розʼє ніколи не було забагато обережності.

Камінна мережа в день балу діяла на повних обертах. 

Коридор маєтку Блеків сяяв чорною полірованою деревиною. Підлога була начищена до дзеркального блиску; важкі портьєри з зеленого оксамиту зі срібним гаптуванням спадали з високої стелі, приховуючи двері. Ріжки на стінах горіли не теплим жовтим, а химерним зеленкуватим вогнем, від якого тіні виглядали ще довшими.

Крічер стояв на вході, прибраний у свіжу білу тогу з вишитим родовим гербом. Він кланявся кожному гостеві до самої підлоги, але його очі – маленькі, глибоко посаджені – спалахували короткими іскрами ненависті до всього, що хоч трохи відхилялося від його ідеалу.

– Лорде Розʼє, – пролунав голос.

Вальбурга Блек стояла на верху сходів, як королева у своєму замку. Чорне волосся зібране, шия обвішана діамантами, на грудях – кольє. Її обличчя було різким, як лезо.

Поруч з нею стояв Оріон. Він рухався менш демонстративно, але в очах було стільки ж крижаної впевненості, як і в його дружини.

– Вальбурго, Оріоне, – вклонився Едмунд, ставлячи тростину поруч із дверима.

Вальбурга кивнула йому з повагою, як людині, що представляє старий, ще значущий союз. Коли ж її погляд ковзнув на Едгара, в ньому з'явилося щось інше – теплий, майже фанатичний вогник.

– Едгаре, – сказала вона, – рада бачити, що твій рід не стоїть осторонь, коли історія пишеться знову.

– Ми ніколи не стояли осторонь, – відповів він, і в цій фразі було більше, ніж просто ввічливість.

Еліна стояла трохи позаду, почувалася камінчиком серед цих глибоких, холодних потоків. Вона вдихнула запах дому Блеків: суміш полірованого дерева, старого воску, магії й чогось ще – як запах грози в камʼяному місті.

Стеля бальної зали була прикрашена зачарованим льодом: тонкі, прозорі пласти висіли над головами гостей, відбиваючи світло тисяч свічок. Світло ковзало, множилося, створюючи відчуття, ніби всі вони затиснуті всередині гігантського крижаного куба. Здавалося, що достатньо одного невдалого закляття – і вся ця краса впаде вниз.

Стіни затягнуті зеленим оксамитом, прошитим срібними нитками. На підлозі – паркет, полірування якого робило його майже дзеркальним. Люстри, свічки, діаманти, срібло – все блищало, відбивало, множило.

Музика лунала, але не жила. У кутку стояв оркестр зі смичкових інструментів, які грали самі собою. Смички рухались синхронно, ноти лились бездоганно – і так само бездушно. Мелодія була правильною, але в ній не було жодного спонтанного ковзання, жодного живого подиху. 

Еліна рухалася залою, уважно дивлячись.

Беллатрікс була як чорна комета. Вона випустилась два роки тому й тепер стояла в колі старших чоловіків – серед них Ейвері-старший, Нотт-старший, ще кілька облич, які Еліна знала лише з розмов батька. Її очі палахкотіли нездоровим блиском; сміх був занадто гучним, занадто різким для цього простору.

– Світ давно потребує... очищення, – долинуло до Еліни одне слово, підхоплене в потоці. – І ми... – Беллатрікс сміялася, нахиляючись уперед, – ми нарешті маємо того, хто не боїться цього сказати.

Вона говорила, як людина, яка вже переступила якусь невидиму межу й більше не має наміру повертатися.

Нарциса, що була неподалік сестри, була її повною протилежністю. Вона була на пʼятому курсі Гоґвортсу, але вже рухалася як королева: кожен крок відточений, кожен жест відпрацьований. Мантія кольору зимового неба, волосся укладене бездоганно. Її посмішка – вишукана, холодна, без найменших тріщин.

Еліна, однак, бачила: Нарциса не сумнівалась. Вона приймала цей світ цілком. Тут не було внутрішньої боротьби, лише абсолютний конформізм.

Поруч із нею крутився Люціус Малфой. В цьому році він закінчував Гоґвортс. Його світле волосся, акуратно зачесане, майже зливалось із блиском залу. На задньому плані дорослі перешіптувались: