Тріщини на льоду

До кінця року замок не просто охолов — він ніби затягнувся тонкою кригою, де кожна тріщина віддавалася луною в стінах.

Листопад приніс сухі, пронизливі вітри. Калюжі навколо Гоґвортсу вранці вкривалися тонкою кригою, яка ламалася під ногами з хрускотом, ніби зламане скло. Коридорами гуляли протяги; штори біля високих вікон здригалися від кожного подиху вітру. Студенти куталися в шарфи, запихали руки в рукави мантій, а чорнило в каламарях починало густіти й мерзнути.

Якось зранку Дункан і Майкл сиділи на широкому підвіконні, намагаючись зігріти свої каламарі простим чаром.

– Якщо я не допишу це есе для Макґонаґал, – голос Дункана тремтів не лише від холоду, – вона перетворить мене на... ну... на козла без рогів. Або на табурет.

– На табурет без рогів, – уточнив Майкл, обережно торкаючись паличкою краю каламаря. – Calefactum... А, нічого.

Повз них проходила Анна Фрей. Вона зупинилася, глянувши на двох.

– Хлопці, – сказала, легенько стукаючи паличкою по їхніх пергаментах, накладаючи легке зігрівальне закляття, – не паліть пергамент. Йдіть у бібліотеку, там камінні полиці прогріті. І не сидіть на протягах. 

Вона пішла далі, а їхні чорнила знову стали текучими. Це були дрібниці, але саме з них складався листопад.

Кеті тим часом згасала. Вона ще ходила на уроки й на сніданки, але її кроки стали повільними, очі – напівзаплющеними. Вона забувала слова посеред речення; інколи серед уроку зупинялася, дивилася в одну точку, ніби згадувала, навіщо взагалі підняла руку. Марлін, яка раніше спалахувала при кожній образі, тепер виглядала наляканою. Вона майже не відходила від Кеті, весь час тримала її за лікоть на сходах, підштовхувала в потрібний бік, шепотіла: «Ще один проліт, Кет. Тримайся».

Замок змінювався не лише фізично. Шум, який у вересні здавався теплим фоном – сміх, крики, ляскання дверей, – у листопаді став іншим. У коридорах з'явився шепіт: студенти ходили невеликими групами, притискалися до своїх факультетів; деякі почали обходити маґлонароджених широкою дугою, наче боялися доторкнутися.

Коли «Щоденний Віщун» приніс чергову статтю, це лише підливало масла у вогонь.

Того ранку в Великій залі сови принесли газету трохи пізніше, ніж зазвичай. Елеонора схопила примірник, щойно він торкнувся столу, розгорнула — і ледь не вдавилася чаєм.

На першій шпальті чорнів заголовок: «Кровний ліміт: чому маґлівська генетика нездатна утримувати ядро чистої магії». У тексті «експерт» із якимось гучним прізвищем «науково» аналізував «випадки летаргії в закритих навчальних закладах Шотландії» й залякував читачів Обскурами – магічними паразитами, які «вириваються, коли підліток не контролює силу».

– Це... – Елеонора грюкнула газетою по столу так, що тарілки підстрибнули. – Це маніпуляція вищого ґатунку! Вони використовують термін «Обскур», щоб викликати первісний страх! Я якраз учора читала про процеси в Міністерстві 1710 року – вони тоді теж підкидали такі «наукові» статті перед тим, як проштовхнути закон про конфіскацію магічних істот! Вони готують ґрунт! Вони...

– Твоя історична паралель правильна, – спокійно вставив Оуен, не відриваючись від книги з Нумерології. – Але ти занадто голосно кричиш, Фоулі. Емоційне збудження знижує концентрацію.

Елеонора глянула на нього так, ніби зараз кине ложку, але замість цього запустила руку в кишеню, витягла м'ятну пастилку й перекинула її через стіл. Оуен, не піднімаючи очей, лівою рукою на льоту перехопив її, розгорнув і поклав до рота. Рука з пером так і не зупинилася.

– Я кричатиму скільки захочу, – буркнула Елеонора, повертаючись до газети. – Якщо хтось має право кричати, то ті, хто читає ці дурниці.

Стаття «про Обскурів» відгукнулася в замку майже одразу. Коридори, які й так уже були наповнені протягами, наповнилися ще й підозрами. Хтось шепотів: «Якщо це вони... якщо вони небезпечні...». Дехто почав сідати подалі від маґлонароджених, невидимої лінії стало більше.

Одного дня, після Історії магії, трійця йшла коридором до класу заклять. Попереду них йшла Лілі Еванс. Вона тримала під пахвою дві книги, голова була трохи піднята.

З-за рогу вийшли Ейвері та його молодший кузен Роланд, що з насолодою копіював старшого.

– Еванс, – протягнув Ейвері, – ти б трималася далі від Гострої Вежі. Не хочеться, щоб твій Обскур розніс нам дах. Хоча... – він посміхнувся, – з іншого боку, так школа швидше очиститься.

Лілі застигла. Пальці, що стискали книгу, побіліли. Обличчя стало кам'яним.

– Скажи ще раз, – тихо сказала вона.

– Обскур, – повторив він, смакуючи слово. – Ти ж знаєш, це... дуже науково. Ти не читаєш «Віщун», Еванс? Шкода.

До них миттєво долетів голос:

– Ейвері, завали пельку!

Джеймс Поттер і Сіріус Блек виринули з-за рогу, як два вихори. Джеймс уже тримав паличку:

– Rictu...

– Навіщо паличка? – перебив його Сіріус і просто влетів у Ейвері з кулаками.

Книги, голоси, крики – коридор перетворився на хаотичну бійку. Хтось кричав «досить!», хтось сміявся, хтось тікав по допомогу. Це був вересневий шум, що повернувся – але наповнений отрутою.

Еліна дивилася не на бійку. Її погляд застиг на Снейпі, що стояв у ніші стіни, майже в тіні. Паличка наполовину витягнута з рукава. Очі металися: від Лілі – яка, хоч і не кинулась у драку, але стояла близько, – до Роланда й Ейвері-старшого, його слизеринських «товаришів».

На мить він підняв паличку. Це могло бути закляття, жест, який відсікає удар, будь-що. Потім опустив. Плечі ледь здригнулися. Коли коридором пролунав голос Макґонаґал, Снейп уже зробив крок назад, відступаючи в тінь.

Макґонаґал розтягнула бійку, роздавши кожному по отчитанню й знятому балу. У повітрі повис запах закляттів і адреналіну. Коридор знову наповнився шепотом.

Початок грудня приніс інший вид тиші. Сніг ліг важко, лапатими пластами, накривши замок білою ковдрою. Вікна покрилися візерунками, які навіть Флітвік не завжди встигав розчакловувати. Сходи стали слизькими, а дихання – білим.