Вогкість, м'ята і сонливість

До кінця вересня замок перестав здаватися чужим, але так і не став передбачуваним. Щопонеділка сходи вперто повертали не туди, по вівторках ґрифіндорці на чолі з Поттером та Блеком гарантовано щось підривали, а до пʼятниці трійця вже знала: десь між Зіллям і Травологією доведеться бігти, щоб встигнути.

Вересень запам'ятався Еліні постійним шурхотом крил поштових сов, запахом смаженого бекону, тостів і час від часу – пороху: то хтось із Ґрифіндору знову випробовував нову забавку прямо за обіднім столом.

Щоранку на стіл Рейвенкло падав один примірник «Віщуна» – батько наполягав, щоб вона «була в курсі політичної реальності». Спершу заголовки були майже безпечними: про бюджет Міністерства, про нові правила для летючих мітел, про якусь комісію, що перевіряє чарівні школи.

До середини місяця тон змінився.

Одного ранку, коли сонце вже трохи холодніше проникало крізь зачаровану стелю, на першій шпальті з'явився сухий заголовок: «Дискусія в Міністерстві щодо обмеження прав маґлонароджених на носіння рідкісних артефактів». Формулювання були обтічні, але сенс прозорий.

Еліна розгорнула газету. Літери здавалися надто чіткими.

Елеонора миттєво заглянула їй через плече.

– Обмеження артефактів? – пирхнула вона. – Вони там у Міністерстві зовсім мізками поїхали? Це ж суперечить третій поправці Магічного Права від 1642 року. Її спеціально придумали, щоб нікого не обмежували за походженням!

За столом Слизерину, трохи далі, Еван і Люціус Малфой сиділи нахилившись один до одного, обговорюючи щось тихо й задоволено. Їхні погляди час від часу ковзали в бік столів інших факультетів – туди, де маґлонароджені читали свої примірники газети.

Оуен, не підводячи очей, креслив в есе з Астрономії схему орбіти.

– Фоулі, – буркнув він, – заспокойся і їж. Твоє обурення має нульовий коефіцієнт корисної дії. Якщо ти хочеш, щоб тебе слухали, треба писати статті, а не кричати на бекон.

– Я можу робити і те, і інше, – огризнулася вона. – Мої руки мультифункціональні.

Вересневі ранки були калейдоскопом дрібних вибухів. То Арґус Філч пролітав повз їхній стіл із криком, а з-під його капелюха сипалося яскраво-жовте куряче пір'я; позаду, намагаючись не реготати вголос, швидко йшли Джеймс Поттер і Сіріус Блек. То обладунки біля входу раптово починали співати щось, і староста Ґрифіндору Аліса Фортеск'ю ловила хлопців за рукави:

– Поттер, Блек! Мінус пʼять очок! І якщо я ще раз побачу місіс Норріс із рожевими вусами – відпрацювання у професора Макґонаґал до кінця семестру!

Ці сцени зміщували баланс для Еліни: показували, як поруч із серйозними заголовками можуть існувати дурні витівки, як на сторінках газети говорять про «обмеження прав», а в коридорах сміються над котами з фарбованими вусами.

Щовівторка після сніданку їх чекав Захист від Темних Мистецтв у підвальному класі. Для Оуена це була дисципліна, яка повністю задовольняла його любов до структур: класифікації небезпек, логічні схеми контрзаклять. Для Елеонори це був ще один майданчик для суперечок. Для Еліни – можливість бачити, як магія взаємодіє зі страхом.

Професор Вілкі любив теорію.

– Класифікація болотяних ліхтарників, – монотонно почав він одного разу. – Ми маємо три основні підвиди...

На першому тижні Елеонора витримала сім хвилин.

На третьому – вже пʼятнадцять.

На четвертому – здавалось, що вона справді спробує відсидіти всю лекцію мовчки. Але коли Вілкі в двадцятий раз вимовив слово «класифікація», її рука знову підскочила.

– Професоре, – сказала вона, – а чому ми вчимо класифікацію, якщо на практиці проти них працює звичайне Lumos? Хіба не логічніше відпрацювати рефлекси? Наприклад, як швидко діставати паличку, а не як запамʼятовувати латинські назви?

Вілкі поправив окуляри, глянув на неї поверх них.

– Міс Фоулі, – сухо відповів він, – рефлекси без знання етимології – це шлях до лікарняного ліжка. Якщо ви не знаєте, з чим маєте справу, ви не зможете передбачити варіації. Запишіть три підвиди болотяних істот і не перебивайте структуру уроку.

– Вона знову це робить, – пробурмотів Оуен, нахиляючись до Еліни. – Вона не може просто мовчати цілий урок.

Еліна мимоволі усміхнулась і підсунула йому чистий пергамент. Його власний уже був заляпаний чорнилом – перо рвалося вперед, як і думки.

Підвал був вогким; вересневі дощі наповнювали камінь холодом. На першому тижні Оуен лише зрідка першив горлом, списуючи це на пил. До третього тижня кашель став частішим.

Того дня, поки Вілкі говорив про «спектральні характеристики болотяних ліхтарників», Оуен раптом коротко, глухо закашлявся в кулак. Плечі напружились; він нахилив голову, намагаючись не привертати уваги.

– Оуене, все гаразд? – тихо шепнула Еліна.

– Так, – різко кивнув він, не дивлячись на неї. – Просто... вогко.

До кінця другого тижня вони зрозуміли: замок любить перевіряти, хто встигає думати швидше, ніж рухаються сходи.

Щопʼятниці після ЗТМ, коли всі йшли на Гербологію, сходи «дуріли» особливо завзято. Рухомі прольоти раптово змінювали напрямок. Оуен заохочуваний Дунканом та Майклом з цього приводу завів окремий зошит.

– Якщо третій проліт повернув ліворуч, – бурчав він, заглядаючи в свої діаграми, – то Східна вежа зараз заблокована. Нам треба йти через галерею гобеленів. Це логічно. Система любить повторювати патерни.

– Система любить дивитись, як ти нервуєш, – заперечувала Елеонора, намагаючись утримати рівновагу з оберемком важких книг у руках. Вона набрала в бібліотеці томи про історію Міністерства зі словами «треба знати ворога в обличчя».

На одному з прольотів вона перечіпилася через рухому сходинку. Книги розсипались по каменю з глухим стуком.

– Чудово, – зітхнула вона. – Моє обурення тепер буквально лежить на підлозі.

– Локомотор, – спокійний голос пролунав відразу за ними.

Книги піднялися в повітря й акуратно зібрались у стопку. Френк Лонгботтом, високий, із доброзичливим обличчям, стояв на сходах із паличкою в руці. Значок старости блищав на мантії.