Картографія невидимих меж

Кабінет Горація Слизорога нагадував салон гурмана: тепло від десятків пальників, на яких щось кипіло й тихо побулькувало; запах сушених слив, кориці, трохи вина, що просочилося в деревʼяні полиці з пляшками. Це був кабінет сибарита, а не суворого алхіміка.

Рейвенкло й Гафлпафф стояли невеличкими групами біля казанків. Еліна опинилась з Оуеном і Елеонорою за одним столом. На сусідньому були гафлпаффки Пенні та Мері.

Горацій Слизоріг рухався між рядами, як капітан добре обжитого корабля. Його розкішний оксамитовий жилет ледь сходився на животі, золотий ланцюжок від кишенькового годинника блищав при кожному повороті. Він посміхався широко, але погляд у нього був оцінювальний. Таким поглядом дивляться на антикваріат з питанням «придатно до колекції чи ні».

– Отже, – розкотисто почав він, – сьогодні ми варимо дуже важливе зілля для шкільного життя. Ні, не любовне, – оком мигнув у бік гафлпаффських дівчат, – а набагато корисніше: зілля від прищів. Те, що потрібно всім, хто збирається колись дивитися в дзеркало.

Клас неголосно захихотів.

– Воно досить просте, саме для вашого першого разу, – промовив Слизоріг, піднімаючи флакон із густою синьою рідиною. – Але памʼятайте, як і з будь-яким зіллям, неправильна послідовність, і замість чистої шкіри ви отримаєте... – він помахав вільною рукою, – цікавий досвід.

Він заглянув у список.

– Міс... Розʼє! – голос його набув додаткової ваги. – О, міс Розʼє, як приємно бачити знайоме прізвище. Ваш брат Еван робить неймовірні успіхи. Його інтуїція в нарізанні коріння валеріани – це щось родинне, чи не так?

Внутрішній холод прийшов швидше за усвідомлення. Тінь Евана, акуратно нарізаючого коріння в цьому ж кабінеті, мовби лягла поверх її власних рук.

– Можливо, – чемно відповіла Еліна. – Він багато практикувався.

Вона не додала: «і любив хвалитись, що ви запросили його до свого клубу в перший же тиждень». Влітку це було майже єдиною темою за столом, коли мова йшла про школу. Клуб Слимаків; особливі вечори; «перспективні учні», яких професор вважає достойними свого часу.

Слизоріг уже плив далі, до Пенні.

– Міс Аббот, якщо не помиляюсь? Ваш дядечко в Міністерстві просто чудово виступив на останніх слуханнях. Мені завжди подобалися люди з таким... впливом.

Він поставив напроти її прізвища маленьку галочку у своєму записнику. Поведінка навчального закладу; приватний розподіл поверх капелюха.

На окрему увагу професора заслужили ще прізвище Авері, Ґрінґрасс та Елеонори. Кожен з них отримав галочку у списку та згадку про родича. Еліна краєм ока відзначила: напроти Оуена жодних поміток не з'явилося. Його прізвище, мабуть, не асоціювалось ні з клубами, ні з родовими зв'язками.

– Отже, до справи, – знову звернувся Слизоріг до всіх. – Відміряєте тринадцять грамів коріння кульбаби, п'ятнадцять – сушених фіалкових пелюсток. Кидаєте в казанок, коли вода закипить, але ще не «сердиться»... і ні в якому разі не плутайте порядок. 

Оуен уже був у своїй стихії зошитів. Він розгорнув додаткову книгу, провів пальцем по рядку:

– Тут написано: пелюстки фіалки – після трьох обертів за годинниковою, – пробурмотів він. – Ти слідкуй за часом, а я поріжу складники.

Слизькі голки дикобраза виявилися неслухняними. Вони вислизали з Оуенових сухих пальців, падали повз дошку; один раз він мало не випустив їх у казанок раніше, ніж треба. Пара, що підіймалась, змушувала його кашляти.

– В книзі написано, що воно має стати синім через три хвилини, – роздратовано сказав він, дивлячись на суміш, яка вперто залишалася фіолетовою. – Вже минуло три з половиною.

– Казанок не знайомий з твоєю книжкою, здається, – неголосно зауважила Елеонора, намагаючись одночасно помішувати й не впустити власне перо у відвар. – Ой...

Перо хитнулося небезпечно. Еліна швидко перехопила її зап'ястя.

– Не годуй зілля пір'ям, будь ласка, – сказала вона. 

Елеонора фиркнула, але усмішка стала легшою.

– Дай я, – сказала Еліна, забираючи ніж у Оуена. – Ти слідкуй за часом і температурою.

Ніж у її руці відчувався природніше. Руки, які роками тренувалися тримати столові прибори під правильним кутом, ставити фігури на шахівниці в точне поле, тепер знаходили новий ритм. Голки лягали рівними сегментами; звук їх падіння на дошку був майже заспокійливим.

Вона кидала їх у казанок тоді, коли бульбашки досягали потрібної частоти — не надто швидкої, не надто повільної. Внутрішній слух, який колись вчив її читати тишу батькового кабінету, тепер слухав кипіння.

Колір зілля поволі змінювався: від брудного болотяного до більш чистого індиго. Потім, ще через кілька ретельних рухів, став тим королівським синім, який показував Слизоріг у флаконі.

– О, ось це вже приємно для очей, – професор нахилився над їхнім казанком. – Відмінно, міс Розʼє, міс Фоулі. І, звичайно, містере Прайсе, – додав він, хоча в голосі було чути, хто саме отримав основний комплімент. – Дуже гарні перспективи для зіллєваріння.

Оуен подивився на Еліну довше, ніж зазвичай дозволяв собі дивитися на людей.

– Логіка, – сказав він неголосно, – нічого не варта без рук.

– Руки нічого не варті без логіки, – відповіла вона.

Вони обмінялися короткими поглядами і обоє посміхнулись.

На сусідньому столі Пенні й Мері працювали, як один організм. Пенні спокійно коментувала:

– У нас удома завжди міняли казанки на мідні, якщо варили щось при повному місяці. Залізо реагує гірше на зміну фази.

– Це в книжці не описали, – зауважила Мері, уважно перекладаючи дрібні інгредієнти в підписані баночки. Вона вказала на них. – Я буду помічати оці окремою смужкою. У маґлів ми все маркуємо, щоб не плутати.

– Зручна система, – серйозно сказала Пенні. – Бачиш, твоє маркування плюс наші старі дурні забобони і хтось виживе після цього зілля.

Вони сміялись легко, без того, щоб одна з них дивилась на іншу згори. Кров не заважала їм бути рівними. Це суперечило одній із головних батькових аксіом, подумалось Еліні, – іще одна тонка тріщина в його теорії.