Перше вересня

Платформа дев'ять і три чверті в першій половині дня першого вересня нагадувала хаос, якому ніхто не заважав бути хаосом. Люди кричали імена. Скрині падали з візків. Десь скрипіли клітки. Сови перегукувались нервово, зі своїм совиним нерозумінням, чому всі навколо поводяться так, наче кінець світу, і чому ніхто досі не дав їм мишу. Еліна стояла збоку від основного потоку й спостерігала. Аурора сиділа у своїй клітці з таким виглядом, наче вже змирилась з долею.

Батько знову говорив із кимось, вона вже не слідкувала з ким, якийсь чоловік у темно-зелених мантіях з власним сином-першокурсником. Щось про останні зміни у Візенґамоті, щось про нових людей, що набирають вплив. Вона чула кожне слово і не слухала жодного. Еван стояв поруч, з новенькою префектською відзнакою на мантії – срібна і блискуча, він тримав спину ще пряміше, ніж зазвичай. Він уже побачив когось зі своїх зі старших курсів і кивнув їм коротко, по-слізеринськи.​ Едмунд залишився вдома. Він сказав їй уранці: «Ноги більше не ті». Вона знала, що це неправда, ноги в нього були цілком нормальні. Але вона не заперечила. Він не міг бути тут, на цьому пероні, і дивитись, як вона їде. Вона це зрозуміла без пояснень. На тумбочці в неї вранці лежала записка, три рядки, його вицвілим чорнилом: «Пам'ятай: добро і правду важко відрізнити від звички та зручності. Хай паличка служить першим двом, а не другим. Е. Р.» Вона склала її і поклала у внутрішню кишеню мантії. 

З боку натовпу до неї наближалась дівчинка її віку – чорне волосся, ідеальна постава, темно-сині мантії з вишитим гербом родини на кишені. Еліна впізнала її ще здалеку: Сесилія Ґрінґрас, зі старої нейтральної родини. Батько-дипломат, мати з Ейверів.

– Розʼє, – сказала Сесилія з коротким кивком, що означав ввічливе визнання рівних. – Їдеш?

– Їду, – підтвердила Еліна.

– Слізерін, мабуть?

Секунда паузи. Правильна відповідь «звісно». Легка, автоматична, беззмістовна.

– Капелюх вирішить, – сказала Еліна.

Сесилія трохи здивувалась. Вона, мабуть, очікувала підтвердження.

– Ну, побачимо, – погодилась вона нейтрально. – Я теж перший раз.

Вони постояли ще хвилину поруч в ненапруженій порожнечі між людьми, яким нема що сказати одна одній, але й немає причини розходитись. Потім Сесилія пішла до своєї матері, а Еліна – до потяга.

Вона ще встигла побачити Сіріуса Блека – він якраз сварився з матір'ю, хоч вони обоє і говорили пошепки, здається всі навколо все одно розуміли, що відбувається. Вальбурга Блек мала вираз людини, яка вже тисячу разів казала сину одне й те саме і ще тисячу разів повторить – безрезультатно. Сіріус виглядав як людина, якій це відомо, і яку це просто втомлює.​ Він помітив Еліну. Кивнув. Вона кивнула у відповідь і зайшла у вагон.

У перших чотирьох купе вже хтось сидів. У п'ятому – голосно реготали двоє хлопчиків, один у вже помʼятій мантії, інший з дещо розвихреним темним волоссям, від якого відчувалось відчайдушне враження, що воно ніколи в житті не знало гребінця. Вони виглядали так, наче знайомі вже сто років, хоча потяг відправився щойно — або так, наче вони вирішили бути знайомими, що з деякими людьми одне й те саме.

Еліна оглянула їх і пішла далі. В наступному сиділи дві дівчинки, вони вже познайомились і говорили про щось стрімко і з ентузіазмом. Одна з них була руда. Лілі Еванс. Еліна впізнала її відразу. Вона говорила з жаром про якесь заклинання і водночас сміялась, і ці два процеси якось одночасно їй вдавались. Еліна зупинилась на мить. Лілі її ще не бачила – або бачила, але не звертала уваги. Еліна пройшла далі. Зараз їй потрібно було щось інше. Сьоме купе. Восьме. Дев'яте – всі зайняті.

Десяте купе в кінці коридору було зачинене. Крізь скляну перегородку видно було лише один силует. Вона відсунула двері. Хлопчик сидів у дальньому кутку біля вікна – підібгавши ноги під себе, з книгою на колінах. Мантія трохи завелика, ніби куплена на виріст або отримана у когось старшого. Каштанове волосся, бліде обличчя, під очима – тіні чи то від недосипання, чи то від якоїсь хронічної втоми, що живе в людині незалежно від того, скільки вона спала.

Він підняв очі на звук дверей. Сірі очі – спокійні, але в них видно було постійний ненав'язливий аналіз. Не та холодна оцінка, яку вона знала по батькові та Евану. Скоріше – стурбованість. Людина, що завжди помічає трохи більше.​ Він подивився на неї. Потім на її мантію. Потім – на герб. Вираз змінився. 

– Можна? – запитала Еліна.

Він помовчав секунду.

– Тут місць вісім, – сказав він рівно, без холодності, але і без тепла.

Вона зайшла. Поставила клітку з Ауророю на верхню полицю. Сіла навпроти, достатньо далеко, щоб не вторгатись у простір. Дістала з сумки «Практичний посібник з цілительської магії для початківців»  і відкрила на закладці.

Тиша. Аурора переступила з ноги на ногу і закрила очі. Хвилин через п'ять він знову подивився на неї – вже з іншим виразом, більш нейтральним.

–  Ти Розʼє? – запитав він

–  Так, – вона підняла очі. Простягнула руку поперек купе. Він помовчав одну секунду, і вона відчула цю секунду: він вирішував, чи варто. Потім потиснув.

– Ремус Люпін.

– Ти не слизеринець, – сказала вона.

– Ні, – відповів він. – А ти?

–  Ще не знаю.

Він подивився на неї уважніше. З якоюсь обережною цікавістю.​

–  З родини Розʼє і ще не знаєш?

–  З родини Розʼє і тому ще не знаю, – виправила вона.

Він не зрозумів одразу. Потім, здається, зрозумів, кут його рота злегка піднявся. Вони читали далі. В тиші, але вже не в тій напруженій тиші першої хвилини.

За якийсь час він запитав, не відриваючись від книги:

– Що читаєш?

– Цілительська магія, базовий курс для початківців, – відповіла вона.

–  Навіщо тобі? – запитав він. – Ти ж ще не проходила шкільну програму.

–  Тому що хочу знати, що буде потрібно, – сказала вона. – Щоб розуміти, на що звертати увагу з першого курсу.