Замок на пагорбі

Маєток Розʼє стояв на краю Дорсетського пагорба вже шість сотень років.

Не замок у звичному розумінні маґлів: без веж, без бійниць, без підйомних мостів. Але те, що магічний світ назвав садибою, будь-який звичайний мешканець Англії назвав би саме замком: три поверхи темно-сірого вапняку, якому навіть дощ не міг завдати шкоди завдяки чарам, покладеним ще в часи Річарда ІІ. Внутрішні двори, де восени опадало листя з алей підстрижених тисів, бібліотека з двадцятьма тисячами томів в шкіряних палітурках, довгі коридори, вздовж яких дивились з портретів предки – сувора шеренга облич, кожне з яких несло ту саму горду лінію підборіддя.

Родина Розʼє входила до числа Священних Двадцяти Восьми – двадцяти восьми британських родин, чистота крові яких не викликала сумнівів навіть у найприскіпливішого традиціоналіста. Це були спадщина, привілегії, тягар, кодекси і зобовʼязання одночасно.​

Наступник титулу лорда Розʼє, Едгар Розʼє, провів дитинство під поглядами цих портретів. І навчився дивитись так само: без тіні сумніву, без вагання, без жалю.

Лорд Едмунд Розʼє мав вісімдесят три роки, але виглядав на шістдесят.

Він був з тих людей, які вже не боялись часу, а давно з ним домовились. Високий, з прямою спиною, якою міг позаздрити ад'ютант кавалерії, з короткою сивою борідкою і очима кольору вицвілого моря. Він носив мантії старого покрою — широкий комір, срібні застібки, сукно з тканини, яку вже ніхто не виробляв — і відмовлявся від всього нового не з упертості, а з переконання, що нове рідко буває кращим за перевірене роками. Едмунд Розʼє був традиціоналістом у найглибшому розумінні цього слова.

Він вірив у чистоту крові – але не так, як вірив у неї його син, Едгар. Для Едмунда це був порядок, встановлений самою магією, спосіб зберегти живий зв'язок між родом і заклинаннями, між кров'ю та відповідальністю. Є речі, які чарівник з давньої родини зобовʼязаний знати і вміти, бо магія відкликається на рід, і рід відповідає перед магією. Порушиш цей зв'язок безрозсудним вчинком – і кров стане тонкою, і діти народяться слабшими. Так казав Едмунд, і в цьому був його світ: впорядкований, обґрунтований, без зайвої жорстокості.

Він ніколи не плескав долонею по столу. Ніколи не підвищував голосу понад той рівень, за яким він уже не впізнав би власного відлуння. Коли він хотів когось покарати – він просто замовкав і дивився. І цього вистачало.

13 листопада 1955 року в маєтку Розʼє народився Еван. Його мати, Селін Розʼє, пережила пологи нормально, хоча і без особливої радості.

Едгар того ж вечора підняв келих у великому залі – не від щастя, а від задоволення. Спадкоємець. Саме те, що потрібно.

Еван зростав у тіні батьківської похвали і поступово ставав її дзеркалом. Ще в чотири роки він навчився дивитись на кімнатних ельфів так, як дивився Едгар – байдужим, порожнім поглядом. Едгар помічав це і тихо усміхався.

Через чотири роки після народження сина, 17 травня 1960 року, Селін Розʼє народила другу дитину. Дівчинку.

Пологи були важкими. Відома цілителька ДʼАрбок, яку Едгар запросив з Франції на особливих умовах, зробила все, що могла. Але до ранку Селін Розʼє вмерла, так і не прийшовши до тями після втрати крові.

Дівчинка вижила. Едгар дивився на неї з тим виразом, з яким дивляться на рахунок, що прийшов за не дуже потрібну річ. Pозчарування. Дочка.

Едмунд взяв онучку на руки, коли Едгар ще стояв у дверях. Він тримав її довго, мовчки дивився на неї так, як на старі книги в своїй бібліотеці: з повагою до чогось, що ще не розкрило свою ціну.

– Еліна, – сказав він нарешті, і його голос звучав рівно, без сентиментальності.