5 Розділ.

5 Розділ.

Вечір догорав останніми спалахами у полум’ї багаття на березі широкої річки. Темрява вже насувалася з-за верхівок дерев, а вітер уперто ганяв хвилі по поверхні води. На протилежному березі ліхтарі світлими плямами освітлювали вулиці села, а гул двигуна мотоцикла ще рвав сільську ніч, перегукуючись із гавкотом собак.

Село жило своїм повільним, налагодженим життям. А компанія молодих людей, які приїхали з Києва святкувати Івана Купала, не збиралася відпочивати. У них усе тільки починалося.

Кіра з Оксаною ще плели вінки, Максим дивився на багаття й довгою гіллякою ворушив жар, а Лілька натирала кремом обпечені сонцем плечі. Вони були червоні, як і її ніс.

— Ну і як це я тепер вийду гуляти? Я цього не витримаю… — вона не договорила.

Тайсон підбіг просто до її оголених ніг і, роззявивши свою зубату пащу, струсився біля неї холодними бризками.

— Аааа! — вона аж підскочила. — Тайсоне, заберися звідси! Богдане…

Кіра переплітала довгі стебла кульбаби разом із ромашками, а Оксана перемотувала ниткою все докупи.

— Це ще що?.. — Кіра ледве не впала із стільця.

Перед ними в усій своїй красі стояв Богдан. У спортивних коротких шортах, із вологим рушником на шиї, який ледве тримався, а на голові красувався вінок.

Він був задоволений, підморгнув Максиму й запитав:

— Ну як?

Тайсон крутився біля його ніг і радісно підстрибував. Здавалося, він пишався своєю знахідкою і тим, що приніс її господарю.

— Ну ти даєш… Де знайшов? — Максим відкинув гілляку, якою ворушив жар, і підійшов ближче. — А давай на пам’ять фотку? — і зареготав.

— Ти повний бовдур, чи як? — Кіра встала зі стільця. — Що це за букет у тебе на голові?

Лілька вже тягнулася руками, мацаючи пальцями пелюстки.

— Тайсон притягнув. Он, у річці виловив.

— Не будь дурнем, зніми. Ти знаєш, що це означає? — Кіра не вгавала, роздивляючись вплетені червоні маки, волошки та ще щось невідоме їй. — Це трава якась чи бур’ян. Зніми, я тобі серйозно кажу.

— Та годі вам, ану ближче притулітьтеся, — Максим уже дивився на них через екран телефону. — Посмішка.

Спалах розірвав темряву.

Тайсон загарчав, потрусив головою й чхнув кілька разів.

— А давай на портрет, тебе одного, — сказав Максим і, відтягнувши Богдана від дівчат, спіймав його в кадрі на фоні річки.

— Богдане, це не жарти, я тобі чесно кажу, Кіра правду говорить. Краще зніми це. Я читала, що дівчата, які хочуть заміж, пускають вінки за течією, а хлопці внизу їх ловлять. А потім доля їх зводить разом.

— Брехня, — відповів Богдан, хоча посмішка на його обличчі вже зникла.

— От буде сміху, — розреготалася Лілька.

— Що? — знімаючи вінок, Богдан подивився на неї.

— Буде весело, якщо це якась горбата стара чи крива баба пустила у воду цей гербарій.

Регіт прокотився берегом, а Максим аж схопився за живіт, здригаючись усім тілом.

Кіра різко підійшла, вихопила з рук Богдана вінок і з розмаху відкинула його в кущі.

Там щось зашевелилося.

Здалося, що в темряві блиснули два зелених ока.

Тайсон підняв голову, вдивляючись у кущі.

Усі враз затихли. Лише музика тихенько розливалася з колонок.

Пес весь напружився, не відводячи погляду від заростей. Там щось було. Він це вже відчув. Шерсть на загривку здибилася, а задні лапи почали гребти землю.

— Що там?.. — ледь пискнула Лілька.

І в цю мить, навіть не чекаючи команди, Тайсон рвонув уперед.

Гілки затріщали й розійшлися під натиском пса, і він зник за густим листям. Залишилися лише шурхіт і глухе гарчання.

Звідти долинув його хрипкий, надривний гавкіт. Десь за вербами почалася боротьба, а потім рознісся дикий вереск.

Максим одразу увімкнув ліхтарик на телефоні.

Гілки біля землі хиталися. Тайсон стрибав на стовбур високої верби. Туди метнулася тінь. Було видно, як щось темне дряпається до верхівки.

— Мамо… — Лілька схопилася за держак лопати, а Кіра заховалася за спину Богдана. Оксана підняла над головою стілець.

— Що це було?..

Пес рвав горлянку й намагався дістатися до стовбура. Стояв на задніх лапах, передніми шкріб кору, а від злості гриз дерево зубами.

Богдан підхопився і потягнувся до ліхтаря на столі.

Клацнув вимикачем.

Світла пляма пройшлася старою полущеною корою, ковзнула по гілках, поміж листям — і там, майже на самій верхівці, у промені відбилися два зелених ока.

— Мяу! Мяу!

Кіт занявчав диким голосом, вчепившись кігтями в гілку.

— Кіт… — видихнула Оксана.

— От зараза… Фу, Тайсоне, іди до мене! — крикнув Богдан.

Пес ще гарчав, але все ж послухався. Він важко дихав і хрипів, розбризкуючи слину.

— А вам не здається, що це все неспроста?.. Сьогодні щось дивне відбувається, — Оксана задумливо дивилася на верхівку дерева.

— А я казала, що краще було поїхати додому. Я б навіть не звернула уваги на кота, якби він був сірий, білий чи навіть у горошок… Але ж не повністю чорний.

Промінь світла ще тримався між гілками, ледве розрізняючи кота. Він і справді був чорний, із двома зеленими очима, які невідривно стежили за ними.

— Дивіться, здається, у нього немає хвоста.

Богдан не вимикав ліхтарик, продовжуючи вдивлятися між гілками.

— О Боже, Богдане, ще цього не вистачало, — Кіра похитала головою.

— А давайте доплетемо вінки й сядемо до столу. Щось мені здається, нам зараз не завадить трохи випити, — запропонувала Оксана.

— Я за, — миттю підтримав Максим.

Вони, махнувши рукою на кота, рушили до столу.

Богдан ще кілька секунд стояв, не відриваючи погляду від верхівки.

— Дивно все це… — промовив він сам до себе.

Провів променем ліхтаря навколо. Тіні ожили, почали рухатися, а зверху знову долинуло протяжне:

— Мяу…

Вечір перейшов у ніч.

Вони сиділи за столом. Дівчата — у вінках на голові. Максим посмажив курячі крильця, і запах знову розтягнувся по всьому берегу. У селі на тому березі було чути лише гавкіт собак. Корова в хліві протяжно заревіла. Село спало.