4 Розділ.

4 Розділ.

Золотава доріжка сонця потонула у воді. Місяць сріблився у хвилях, ховаючись між темними хмарами, що тягнулися здалеку. Зірки осипалися у воду, і все змішалося в цьому примарному світлі.

Бризки летіли срібними краплями, сміх відлунював аж до іншого берега. Жаби перегукувалися між собою, іноді замовкаючи, щоб за мить із новою силою оживляти ніч.

Богдан сидів у розкладному кріслі з перемотаною шиєю і спостерігав, як дівчата в річці купалися з Максимом. Тайсон виліз із води на берег і струснувся, розбризкуючи воду на всі боки.

— Та досить, досить, я сказав, — усміхнувся Богдан. — Ниючий біль ще не відпустив, тягнувся по хребту аж до самого куприка. Але руки й ноги цілі, усе на місці.

Із колонок тягнулася легка мелодія дип-хауса. Вокалістка співала пісню про кохання, залишаючи в грудях Богдана незрозумілий щем.

Він спостерігав за Кірою: як у воді виблискують її оголені плечі, як мокре волосся прилипає до щік. Сьогодні ніч буде особливою. Усередині прокинулося тепле відчуття, і він посміхнувся, згадавши гарячі поцілунки дівчини.

— Я бачив там далі, за очеретом, у жабуринні лілії. Може, для вінків згодяться, — гукнув Максим і, пірнувши, поплив за очерет.

— Ей, уже пізно, давайте триматися разом. Ще не вистачало, щоб хтось втопився, — озвалася Оксана.

Вона сказала це ніби між іншим, але Максима вже не було видно за густими кущами зелені. Лише хлюпіт води розходився по поверхні. Над головою дзижчали комарі, а Богдан потягнувся за цигаркою.

— Ей… що це, в біса, таке?.. — долинув тривожний голос Максима.

— Максим, давай уже, досить тобі там хлюпатися. І без лілій обійдемося.

Відповіді не було.

З того боку ще кілька разів хлюпнула вода — і все стихло.

— Максим!.. Агов, чуєш? Не дурій! — Оксана занервувала. — Ей, придурку, відізвися.

З того боку долинуло лише квакання жаб і шурхіт листя.

Дівчата сполошилися.

— Богдане… Максима не чути. Він навіть не відзивається, — голос Кіри зірвався.

— Всі на берег! — крикнув Богдан і підскочив із крісла. Біль гостро прошив шию, та він навіть не звернув уваги, лише поправив мокрий рушник.

Тайсон уже стояв біля його ніг і загарчав, не розуміючи, що сталося.

Дівчата наввипередки рвонули до берега. Бризки розліталися з-під ніг, вони не вибирали дороги й добиралися крізь воду навпростець. Біля берега ноги одразу загрузли в липкому мулі.

— Мені це не подобається… А якщо Максим справді втопився? — Лілька захлиналася словами, майже переходячи на крик.

— Не говори дурниць, — різко обірвала її Оксана. — А хто машину поведе?

— Богдане, треба щось робити, — Кіра підійшла ближче з широко розплющеними очима.

Вона стягнула рушник із мотузки, що висіла між деревами, і швидко обмоталася ним.

— А може, він просто придурюється… — кинув Богдан, хоча сам уже майже не вірив у власні слова. — Я пройдуся берегом, погукаю.

Він витягнув із автомобіля ліхтарик. Промінь ковзнув по березі, очерету, пройшов між деревами. Тіні захиталися, а місяць у цей момент сховався за хмарою.

— Ходімо, Тайсоне.

Богдан не поспішаючи рушив стежкою вздовж берега.

Дівчата згуртувалися біля вогнища. Кіра витягла з багажника авто сокиру й лопату.

— Тримай. На всяк випадок, — ледь чутно сказала вона, простягаючи лопату Лільці.

Оксана схопила зі столу кухонний ніж. Її руки затремтіли, і вона відкинула його назад. Ніж із гуркотом перекотився по столу.

— Бери… тобі говорю, бери… — прошипіла Кіра.

Рука Оксани знову потягнулася до столу. Лезо блиснуло в її руці.

— Я не зможу… — ледве прошепотіла Оксана.

Кіра лише холодно зиркнула на подругу.

Вони мовчки прислухалися до уривчастого дихання Тайсона й шурхоту кроків Богдана по траві.

Вітер хитнув намет. Десь у темряві зашурхотіло листя, а просто над головою протяжно скрипнула суха гілка — звук вийшов більше схожим на стогін, ніж на звичайний тріск дерева.

— Чуєте… а якщо і Богдан зникне? — голос Лільки затремтів.

— Та що ти таке говориш? Заспокойся. Он, світло ліхтаря рухається.

— Максим! Максим! — голос Богдана рознісся над річкою.

Десь неподалік хлюпнула вода. Тайсон сіпнувся й загавкав, вдивляючись у темну поверхню.

Дівчата стояли, боячись зробити бодай крок.

— Я викликаю поліцію. З мене досить. У мене зараз серце розірветься, — Лілька міцно тримала держак лопати обома руками, притиснувши його до плеча.

— Я вам кажу, якщо хтось чужий з’явиться, я так і дам йому по голові.

— А в мене чомусь коліна почали тремтіти… — прошепотіла Оксана, не випускаючи ножа з руки.

— Боже… якщо все обійдеться, я сама вип’ю пів пляшки віскі й до ранку буду водити хороводи з примарами, — пробурмотіла Лілька, озираючись навкруги.

Кожна тінь, кожен шурхіт озивалися в грудях страхом.

— Та замовкни вже, набридла, — прикрикнула Оксана.

Кіра міцно тримала сокиру в руках. Важка, з широким лезом, вона зараз здавалася їй чи не єдиним спасінням.

— Богдане, що там? — гукнула вона в темряву.

— Та не бачу я його… Що за чортівня? — озвався він.

Вітер хитнув очерет. Щось ворухнулося в болоті й пірнуло у воду.

— Максим! — на весь голос крикнув Богдан.

У відповідь — тиша. Лише луна розійшлася над поверхнею води.

Десь поруч щось важко плюхнулося у воду. Із очерету з шурхотом рвонуло в небо. За ним — ще одна тінь. У темряві затріпотіли крила, розриваючи напругу вечора.

— Взяти! — Богдан показав рукою в бік темних заростей, верхівки яких хитав вітер.

Тайсон без роздумів кинувся в зелену гущавину.

— Досить! Досить! — зовсім близько почувся сполоханий голос.

Із води піднялася мокра, блискуча постать. В одній руці вона тримала щось довге й вологе, що від кожного руху звивалося десятком зміїв. Воно блищало у світлі ліхтаря, тягнулося до шиї й обвивалося навколо неї. Іншою рукою постать щось витягувала з води.