1 Розділ.

1 Розділ.

Стара дерев’яна кладка вже похилилася одним краєм, але вперто трималася. Іржаві цвяхи при найменшому русі тихо й протяжно стогнали в потрісканій, посірілій від часу деревині. Серед тріщин застрягла риб’яча луска, а від води тягнувся важкий запах застояного болота й засохлого листя темних водоростей.

Одна з дощок давно прогнила, провалилася й розкололася навпіл, утворивши вузьку щілину. Крізь неї внизу проглядалася чорна вода.

Два темні силуети стояли на краю кладки, а їхні тіні сріблилися у відображенні широкої річки, що розлилася між берегами, густо порослими очеретом і старими вербами, схиленими до самої води.

Ця літня ніч була особливою — не через зоряне небо, затягнуте хмарами, і не через місяць, що холодним світлом торкався повільної течії. Вона була особливою тому, що саме на Івана Купала сюди здавна приходили проводити таємні обряди.

Ті, хто мав особливу силу й давні знання, цієї ночі не спали. Вони займалися справами, про які не говорять уголос.

Стару бабу Христину в селі знали всі. Та чутки про неї давно вийшли далеко за межі села.

Біля її паркану трава давно перестала рости. Її витоптали колеса чужих автомобілів і сотні ніг тих, хто приходив сюди в надії отримати відповідь чи допомогу.

До неї зверталися з різними проханнями: хтось просив багатства, хтось — здоров’я. Були й такі, хто не вимовляв своїх прохань уголос, а лише шепотів їх їй на вухо.

Ті, хто приходив по допомогу, — мовчазні, вбиті горем і хворобами, — називали її знахаркою. Та були й інші.

Вони приїздили тихо, на дорогих автомобілях, ховали обличчя від чужих поглядів навіть уночі. Заходили до її нового двоповерхового будинку, вкритого зеленою черепицею. З острахом озиралися навколо, говорили пошепки й лише після того, як зачиняли за собою важку ковану хвіртку із залізних прутів і відходили подалі від її подвір’я, наважувалися вимовити одне слово:

— Відьма.

Пригадували її зморщені кістляві пальці, відвислу нижню губу, що тремтіла при кожному слові, і ті таємниці, про які, здавалося, знала лише вона, — речі, які Христина використовувала у своїх старовинних ритуалах.

Її боялися не тільки через силу. Христина знала те, про що люди воліли мовчати. Казали, що вона читала минуле по картах Таро, бачила те, чого ще не сталося, у полум’ї чорної свічки й могла змінити те, що інші вже вважали неможливим, використовуючи речі померлих людей.

Вона знала чужі таємниці — такі, про які страшно було не лише говорити, а навіть думати.

Три дні й три ночі вона проводила обряд перед масивним, почорнілим від часу срібним хрестом. Колись його знайшли серед згорілих ікон давньої церкви разом із ланцюгом і кадилом.

А зараз цей хрест лежав, занурений у важкий старовинний кухоль, вирізьблений із червоного граніту. На його дні кілька крапель крові змішалися з білими кристалами солі та гірким корінням полину, перетертим у кашу. Христина читала пошепки слова, яких не записували в жодній книзі й не передавали чужим.

А ще дістала бронзовий ритуальний ларець із зображенням трьох хрестів на кришці, охоплених полум’ям, і дивними знаками, схожими на стародавні руни.

Це не була церковна реліквія і не скринька для зберігання коштовностей. Ларець більше нагадував дитячу труну з почорнілими від сажі боками. Христина відкривала його лише тоді, коли приходив час.

Колись його використовували під час обрядів, про які в їхньому роді давно перестали згадувати вголос. Лише важкий запах згорілої землі, змішаний із запахом крові та перетертих на борошно кісток із цвинтаря, залишався всередині, не вивітрюючись навіть через роки.

Усередині не було праху померлої людини. Там лежав відрізаний жмут темного, посивілого волосся, акуратно перев’язаний вузькою смугою волової шкіри зі старого батога.

Воно було густим і жорстким, більше схожим на шерсть дикого звіра, ніж на людське волосся.

Про нього не знали ні в селі, ні серед тих, хто приходив до Христини по допомогу. Ні син, ні невістка не здогадувалися про його існування. Навіть ті, хто називав її відьмою, не знали правди.

Цю таємницю берегли від чужих очей, а старий ларець із жмутком волосся передавали лише в їхньому роді. Воно колись належало першій із їхньої крові — німій відьмі Терезі.

Через багато поколінь ця таємниця дійшла до Христини від її баби Федори. Але сьогоднішня ніч — ніч на Івана Купала — була присвячена її онуці, тій, яку вона любила понад усе на світі.

Христина готувалася заздалегідь. Перевіряла кожну дрібницю, щоб нічого не забути й зробити все правильно.

І тепер, після всіх приготувань, вона тримала в руках сплетений чорний клубок із довгих волосин хвоста старої кобили, про яку в селі роками пошепки передавали дивні чутки.

Розповідали, що колись із лісу до людей прибилося мале лоша. На його лобі була біла пляма у формі хреста. Але найбільше людей лякало інше — у нього не було одного вуха. На його місці залишилася лише глибока дірка, вкрита густою гривою. Одне око дивилося прямо, а друге завжди косило вбік.

Коли його вперше побачили в селі, люди відступали зі страхом. Навіть собаки не наважувалися підійти близько — лише гавкали здалеку, тримаючись осторонь, готові будь-якої миті втекти.

Коли лоша виросло й стало дорослою кобилою, про неї почали розповідати ще більше страшних історій.

Казали, що одного разу, коли коваль міняв їй підкови, вона так ударила його заднім копитом, що той кілька місяців пролежав у лікарні з проламаним черепом. Після цього чоловік назавжди залишився заїкою — слова давалися йому важко, і кожне він витягував крізь біль.

А потім стався випадок із хлопцем із сусідньої вулиці. Кобила вкусила його просто в обличчя. Ніс тримався лише на клапті шкіри, і лікарям довелося довго зшивати його по шматках.

Після того він так і залишився самотнім — без дружини, без дітей. А через багато років його знайшли мертвим у холодній нетопленій хаті.