Частина 5 Перехрестя долі.

Частина 5.
Перехрестя долі

Глава 1. Випадковостей не буває!

Наступного ранку вони попрощалися з Марією й вирушили назад до Одеси. Їхня подорож змінила їх, але водночас дала їм нову мету – розповідати історії, які вони відкрили у своїх подорожах та пригодах, і шукати нові, адже цей шлях ніколи не закінчується.

Коли вони сіли на автобус, що відвозив їх до міста, вони відчували себе вже не мандрівниками, а хранителями тієї частинки Одеси й Бессарабії, яка тепер завжди буде з ними.

Автобус вже наближався до Одеси, коли на узбіччі дороги вони побачили гарну спортивну машину яскраво-червоного кольору. Це була новенька Porsche 911, яка стояла біля невеликого придорожнього кафе. За кермом сиділа неймовірно красива жінка, яка привертала увагу навіть здалеку: у неї були темні, блискучі очі, схожі на нічне небо, і чіткі риси обличчя, які вказували на її татарське походження.

Автобус зупинився на кілька хвилин на заправці, щоб дати пасажирам можливість перепочити, Олександр і Анастасія вийшли, щоб розім’ятися. Жінка, помітивши їх, усміхнулася й кивнула, ніби вони були її давніми знайомими.

«Доброго дня, – привіталася вона, зупиняючи погляд на книзі, яку тримала Анастасія, – не підкажете, що ви читаєте? Мені здається, ми шукаємо одне й те саме».

«Ви маєте на увазі… історії про книги в шкіряних палітурках?» – здивовано запитала Анастасія.

«Саме так, – відповіла жінка, виходячи з машини. Її рухи були впевненими й плавними, а голос звучав мелодійно, – мене звати Лейла. Я з Криму, але останні кілька років провела за кордоном. І ось, повернувшись, вирішила відновити зв’язок із нашою історією».

«Що ж, тоді ми справді маємо спільну тему для розмов, – сказав Олександр, усміхнувшись, – я Олександр, а це Анастасія».

Лейла кивнула в бік своєї машини. «Я чула про вас у маленькому селі в Бессарабії, де зупинялась на ночівлю. Місцеві розповідали, що ви знайшли щось цікаве в катакомбах і монастирі. Я зрозуміла, що ви-саме ті, хто мені потрібен і поїхала вами слідом. Якщо те, що мені казали там-правда, мені потрібно поговорити з вами. У вас є час?»

«Це залежить від того, що шукаєте ви», – відповіла Анастасія.

«Скарб Мишка Япончика… не лише історії й книги. Є щось більше, що лишилося прихованим. Мій прадід працював із ним, і в нашій сім’ї є легенда про те, що Мишка передав йому ключ від чогось дуже важливого. Але, схоже, цей ключ – лише частина головоломки».

«І ви думаєте, що ми можемо вам у цьому допомогти?» – уточнив Олександр.

«Я впевнена, – відповіла Лейла, – якщо ви готові, я пропоную вам продовжити шлях разом. Моя машина трохи швидша за автобус».

Через кілька хвилин вони вже мчали трасою на Porsche. Лейла впевнено тримала кермо, час від часу кидаючи погляд на Анастасію, яка гортала сторінки книги та розповідаючи свою історію.

«Мій прадід був кримським татарином, але після революції він переїхав до Одеси. Він працював із Япончиком як перекладач і постачальник. Коли Мишка поховали, прадід сказав моїй бабусі, що той залишив йому “ключ до пам’яті”. Але бабуся ніколи не пояснила, що це означає»,– розповіла Лейла.

«Але чому ви шукаєте це зараз?» – запитала Анастасія.

«Це стало сімейною легендою, а я хочу саме зараз завершити те, що почав мій прадід. Усі говорять про таємні скарби Мишка, але я вважаю, що це щось набагато більше, ніж коштовності чи золото».

Глава 2. Об’єднання ключів

Лейла зупинила машину біля невеликого будинку в одному з районів Одеси. Це будинок чомусь здався дуже знайомим для Олександра. Він навіть задумався на хвилинку, сплинув з пам’яті якийсь давно забутий спомин, але про що, про кого? Це був старий, але доглянутий дім із декоративними ґратами на вікнах.

«Ласкаво просимо: дім моєї бабусі. Тут зберігався той самий ключ, але от місце його використання досі залишається для мене загадкою», – розчаровано сказала Лейла, дістаючи старий потертий шкіряний футляр.

Вона відкрила його, і всередині вони побачили ключ із викарбуваним на ньому символами хвиль, місяця й зірок.

«Він пов’язаний з тим, що ми знайшли раніше… – сказала Анастасія. – Всі ці символи ми вже бачили, вони були викарбувані на медальйонах і зображені в записах».

«Тоді ми на правильному шляху, – відповіла Лейла, – але наступний крок буде найважчим. Це місце, про яке всі згадують, але бояться туди йти – останній сховок Япончика в одеських катакомбах».

У затишній кімнаті будинку Лейли вони продовжили вивчати ключ і записи, знайдені раніше. Анастасія час від часу поглядала на Олександра, ніби намагаючись знайти в його очах підтвердження своїм думкам. Нарешті вона не витримала: «Саша, а ти пам’ятаєш той третій квиток, який ми знайшли після Ялти? Тоді ми гадали, що це для Дмитра. Але тепер, здається, він був для неї», – вона кивнула в бік Лейли.

Лейла підняла голову, її темні очі спалахнули зацікавленістю. «Третій квиток? Що це означає? І хто такий Дмитро?»

Олександр витягнув із кишені зім’ятий квиток, який вони залишили як пам’ять.