Частина 2 Ялта

Частина 2.

Ялта

Глава 1. До нових таємниць

Минуло кілька місяців із того магічного вечора у Львові. Анастасія й Олександр вирішили, що їхні пригоди тільки починаються, і вони не зупиняться, поки не відкриють ще більше чарівних місць. У одній із своїх розмов вони згадали про Ялту – місто, яке завжди асоціювалося у обох з теплом, морем і романтикою.

«Ти була там?» – запитав Олександр якось, коли вони знову сиділи у своїй улюбленій кав’ярні.

«Дуже давно, з бабусею. Але я завжди мріяла повернутися, інколи у мене виникає дивне почуття, немовби на мене там чекають...» – відповіла Анастасія, дивлячись на нього.

«Не повіриш – у мене теж таке бува, саме з Кримом пов’язані уривки якихось далеких спогадів…Тоді вирушимо разом. Хто-зна, можливо, що Ялта ховає щось, що ми повинні знайти».

І ось вони вже сиділи у поїзді, який мчав їх до узбережжя Криму. Шлях пролягав через гори й долини, а пейзажі за вікном змінювалися з кожною годиною. Коли вони нарешті прибули до Ялти, місто зустріло їх солоним бризом і шумом моря, що розбивався об набережну.

«Море... Воно завжди таке гарне та величне», – промовила Анастасія, з насолодою вдихаючи солоне повітря.

Вони поселилися в невеликому готелі неподалік від Лівадійського палацу. У кімнаті з балконом, звідки відкривався приголомшливий вид на море, їх знову охопило відчуття, що їхня подорож була не просто випадковістю.

Того вечора, прогулюючись набережною, вони натрапили на старого художника, який малював пейзажі. Біля його полотен стояв невеликий стіл із паперами й невеличкою скринькою.

«Молоді люди, – звернувся до них художник, піднімаючи голову, – здається мені, ви схожі на тих, хто шукає відповіді. Хочете, я розповім вам одну стару легенду про це місто?»

Олександр і Анастасія переглянулися й сіли на лавку поруч.

«Колись давно, тут, у Ялті, була крамниця, де продавали не просто товари, а мрії. Люди приходили й залишали свої бажання в спеціальній книзі. Але лише ті, хто були щирими у своїх прагненнях, отримували шанс побачити їх здійснення. Крамниця давно закрилася, але кажуть, її слід можна знайти й сьогодні. Звісно, якщо ви готові до випробувань».

«Як ми знайдемо її?» – запитала Анастасія, зачарована розповіддю.

Художник усміхнувся й простягнув їм стару листівку із зображенням маяка. «Маяк – це перше місце, куди вам слід піти. Від нього починається шлях. Головне – його не втратити».

Наступного ранку вони вирушили до маяка. Дорога туди вела через скелястий берег, і кожен крок супроводжувався шепотом моря. Коли вони нарешті дісталися, то побачили, що біля підніжжя маяка стоїть невеликий кам’яний постамент із вибитими словами:

«Шукай те, що ховається між світлом і тінню».

«Це загадка», – сказав Олександр.

Вони почали оглядати маяк, шукаючи, що ж може ховатися між світлом і тінню. І раптом Анастасія помітила маленькі дверцята, сховані в основі маяка, які можна було побачити тільки в певному освітленні, на грані світла і тіні.

Дверцята легко відчинилися, і всередині вони знайшли ще одну стару карту. На ній було позначено шлях до невеличкої затоки неподалік.

«Наша пригода триває», – усміхнулася Анастасія, дивлячись на карту.

Карта, знайдена біля маяка, була старою й пожовтілою, але позначки на ній чітко вказували на місце, якого не було на сучасних мапах. Це була невелика затока, захована між скелями неподалік від Ластівчиного гнізда. Маршрут здавався непростим: вузькі стежки, круті підйоми, і, як попереджав художник, можливість втратити шлях.

«Авантюра в чистому вигляді, – усміхнувся Олександр, розглядаючи карту, – точно для нас».

«Тільки не падай зі скелі, авантюристе», – засміялася Анастасія.

Вони вирушили в похід на світанку, коли перші промені сонця розливалися над морем, а повітря ще зберігало прохолоду ночі. Дорога виявилася складнішою, ніж вони очікували: стежка вела через густі зарості, і лише зрідка вони бачили море між деревами.

«Тут ніби спеціально все так приховано», – сказала Анастасія, витираючи піт із чола.

«Може, і справді це місце не для кожного», – відповів Олександр, тримаючи її за руку, щоб вона не оступилася.

Нарешті, коли вони вже почали сумніватися, чи йдуть правильним шляхом, дерева розступилися, відкривши вид на невелику бухту. Вода була кришталево чистою, а скелі утворювали своєрідний природний амфітеатр. Посеред бухти на каменистому пляжі стояла стара рибальська хатина, яка виглядала так, ніби в ній давно ніхто не жив.

«Це воно?» – показала на неї Анастасія.

Вони підійшли ближче до хатини. Двері були зачинені, і на них висів старий амбарний замок.

«І що тепер?» – запитала вона, дивлячись на Олександра.

Той витягнув з кишені ключ, який вони знайшли у Львові. Його візерунки були такими ж, як на замку.

«Це просто неймовірно!» – сказав він, обережно вставляючи ключ.