Післямова

Минуло кілька тижнів. Гори знову стали спокійними, але це був інший спокій — не сонний і хаотичний, а впорядкований, наче добре налаштований годинниковий механізм.
​Марія сиділа на ґанку, перед нею на дерев'яному столі лежав розгорнутий ноутбук, поруч стояв кухоль із трав’яним чаєм, від якого йшов густий аромат чебрецю. Домовик Корній тепер не ховався по кутках; він поважно витирав пил із дзеркала в коридорі, час від часу буркочучи щось про «новий регламент прибирання».
​На екрані ноутбука була відкрита таблиця. Але замість звичних фінансових звітів там були стовпчики: «Фази місяця», «Міграція Тіней», «Енергообмін з Нижнім лісом». Марія вносила дані, які щоранку приносив вітер або нашіптували цвіркуни за піччю.
​На межі ділянки з’явилася постать. Це був Назар. Він більше не намагався виглядати господарем гір — він просто прийшов на звітну зустріч. У руках він тримав кошик із лісовими ягодами — невеликий знак «дивідендів» від Ради Мольфарів.
​— Нова система працює, Вартівнице, — сказав він, зупинившись біля східців. — Потерчата на джерелах тепер самі стежать за порядком. А Мольфари... ну, вони звикають до думки, що аудит — це не вирок, а необхідність.
​Марія ледь помітно посміхнулася, не відриваючись від клавіатури.
— Порядок — це не обмеження свободи, Назаре. Це гарантія того, що завтра настане для всіх нас.
​Коли він пішов, Марія закрила кришку ноутбука і подивилася на залізне кільце на пальці. Воно більше не було холодним. Воно пульсувало в унісон із серцем гір.
​Вона знала, що за межею — завжди будуть інші правила. Вона знала, що Чорна Тінь — не останній виклик,  інші сили ще не раз спробують перевірити її систему на міцність. Але тепер вона точно знала свою ціну.
​Марія піднялася, взяла посох, що стояв біля дверей, і подивилася на вечірні Карпати. Сонце сідало за горизонт, фарбуючи вершини в колір старого золота.
​— Завтра має бути, — прошепотіла вона в тишу. — Я про це подбаю.