Дерево Життя

Дерево Життя

Високі склепіння королівської бібліотеки зберігали прохолоду й важкий, солодкуватий запах старовинного пергаменту, воску та багатовікового пилу. Крізь високі вітражні вікна пробивалися косі промені ранкового сонця, освітлюючи тисячі золочених корінців на важких дубових стелажах.

За великим різьбленим столом сидів принц Едрік. Йому вже виповнилося п’ятдесят чотири роки. Це був статурний, широкоплечий чоловік із вольовим підборіддям та глибокими зморшками довкола темно-карих очей. Його колись густе темне волосся та доглянуту бороду давно вкрила суцільна, мов іній, сивина. Едрік давно став батьком для дорослих синів і навіть встиг розпестити трьох онуків, проте на його плечах усе ще лежав лише плащ спадкоємця престолу.Його батько, король Леопольд III, у свої сімдесят два роки володів залізним здоров'ям, непохитною волею і, здавалося, зовсім не збирався помирати чи поступатися владою. Едрік щиро поважав батька і гребував думками про силовий заколот: скинути короля означало б подати отруйний приклад власним нащадкам.

У цю хвилину принц сидів, обкладений з одного боку стопками пожовклих фоліантів у важких шкіряних обкладинках, а з іншого — детальною картою королівства. Поруч із ним стояв його молодший на чотири роки брат, принц Вільгельм. На відміну від сивого Едріка, Вільгельм мав зачесане назад темне волосся з рідкісними срібними пасмами, гострі риси обличчя та практичний дублет із цупкої темно-зеленої шкіри. Вільгельм був де-факто володарем, а де-юре управителем східних земель корони — саме тих територій, що розкинулися біля підніжжя гір та межували з дрімучими хащами Данкельвальду, де й мала зібратися експедиція.

— Це чисте самогубство, Едріку! — палко вигукнув Вільгельм, спершись кулаками на край карти. — Ти хочеш везти сотні людей у Данкельвальд? У Чорний Ліс, звідки повертаються лише божевільні або каліки?

— Ти дивишся на це як упертий прикордонний барон, а не як принц королівства, — спокійно, але з глибоким прихованим запалом відповів Едрік, вказуючи пальцем на рядки старовинного тексту. — Так, ризики високі. Але й шанси на успіх чималі! Я не бідний лорд, що шукає дешевої здобичі, і не амбітний молодик. За моєю спиною — усі ресурси держави, яка перебуває в мирі та достатку останні десять років. Ми можемо собі це дозволити.

— Ти шукаєш казки в проклятих руїнах, Едріку, — відрізав Вільгельм. — Я не дам дозволу на збір такої армади на моїх землях.

Суперечка брати тривала ще з пів години, вируючи навколо небезпек лісу та витрат корони, проте закінчилася нічим. Роздратований Вільгельм круто розвернувся і розмашистим кроком залишив бібліотеку. Едрік із сумом дивився йому вслід, збираючись окликнути брата, але його відволік інший прохач.

З-за високого стелажа безшумно вийшов чоловік. Це був Альбрехт — перший маг королівства, голова Академії Чару та головний скриптор королівської бібліотеки. Старець, якому на вигляд було близько сімдесяти років, виглядав велично й моторошно водночас. З-під його темно-синьої мантії, гаптованої срібними рунами, визирала довга, білосніжна борода, що сягала пояса. Проникливі, блідо-голубі очі мага палали гострим розумом, а на шкіряному пасі висів короткий жезл із темного, вкритого різьбленням дерево-сталі.

— Не варто впадати у відчай, мій принце, — м'яко мовив Альбрехт, спираючись на свій жезл. — Я чув вашу сварку. Як перший чарівник королівства, я маю достатньо можливостей і впливу, щоб змусити навіть вашого брата поступитися.

Едрік важко зітхнув і похитав головою: — Примус волею батька — це не те, чого я бажав у стосунках із власною родиною, Альбрехте.

— Часом це необхідно, — поважно заперечив чарівник, підходячи ближче. — З божої волі ви народилися старшим сином. Ваш прямий обов'язок — наставляти своїх родичів на правильний шлях, навіть якщо вони цього не хочуть.

Альбрехт нахилився до самого вуха принца, і його голос знизився до довірчого шепоту: — До того ж... те, що ви прагнете знайти в Чорному Лісі, дасть можливість не лише посісти престол, дочекавшись природного завершення шляху вашого батька, але й правити після цього ще довгі, блаженні роки.

Слова про довгі роки правління спалахнули в душі Едріка яскравим, непохитним вогнем. Почуття власної сили та призначення остаточно приглушили сумніви.

— Ти правий, Альбрехте, — рішуче мовив Едрік, піднімаючись із-за столу. — Я достатньо зволікав, намагаючись вмовити брата. Цьому пора покласти край. Експедиція вырушить уже в найближчі тижні. І вони вирушать із земель Вільгельма — хоче він цього чи ні.

Коли принц розвернувся і стрімким кроком залишив бібліотеку, старий чарівник Альбрехт задоволено й хижо посміхнувся у свою сиву бороду.

За кілька годин у залі Королівської ради запанувала напружена тиша. За великим круглим столом із темного моріного дуба зібралася вся верхівка Вальдгейму.

На чолі столу на високому різьбленому троні сидів король Леопольд III. Попри поважний вік, monarch тримався прямо; його важка золота корона відливала блиском у світлі свічників, а сиві брови були грізно зведені на широкому чолі. Ліворуч від нього сидів Едрік, а довкола розселилися найвпливовіші люди двору.

Рада обговорювала можливість та доцільність відправки великої експедиції у Чорний Ліс — Данкельвальд.

— У проклятих руїнах ельфів, незважаючи на всі їхні небезпеки, заховано безцінні скарби та давні знання, — палко доводив принц Едрік, б'ючи долонею по пергаменту карти. — Вони допоможуть нашій державі досягти нечуваного процвітання!

— Принц каже правду, — підтримав його Альбрехт. Перший маг королівства сидів із рівною спиною, тримаючи долоні на своєму магічному жезлі. — Спадщина ельфів розкриє перед нами таємниці, які піднесуть нашу науку та магію.

На боці спадкоємця виступив і голова королівської гвардії — лорд-командувач Конрад фон Штайн. Це був кремезний ветеран із посіченим шрамами обличчям та широкими плечима, вбраний у плечові пластини із загартованої сталі. Через поважний вік короля Конрад де-факто виконував обов'язки головнокомандувача усіх військ країни. — Здобуття ельфійської магічної зброї для королівської династії та гвардії підніме військовий престиж нашого королівства на нечувану висоту! — басовито гримнув Конрад.