Диво-Їжа

Диво-їжа 

Розділ перший Голодний рік

Листопад заходив у село неквапливо, наче господар, який точно знає, що вигнати його нікому. Він приніс із собою важке, кольору мокрого чавуну небо, з якого день за днем сіялася дрібна, холодна мжичка. Земля на дорогах перетворилася на густе місиво, яке вже підмерзало за ніч, схоплюючись крижаними гострими гребенями, а вдень знову розповзалося під ногами.

Цей рік був проклятим. Весна забарилася, вдаривши лютими заморозками якраз тоді, коли в садах зацвітали перші дерева, а безкінечні зливи просто вимили з ґрунту те, що селяни встигли посіяти. Літо ж, навпаки, прийшло раптово — гаряче, як піч, без жодної краплі дощу протягом трьох місяців. Усе, що з великими трудами проросло, просто згоріло.

У селі, де жило майже півтори сотні душ, панувала гнітюча, липка тиша. Нещодавно поїхали вози збирачів податків, які забрали останню натуру. Староста Клим Гордійович довго благав занизити долю, показував порожні комори, але управитель пана був невблаганним. Тепер, коли податок сплачено, кожен у селі — від малого до старого — розумів: до першої весняної трави більшість із них просто не доживе.

У гончарній майстерні на околиці села було відносно тепло, але так само похмуро. Родина гончарів збиралася за довгим дерев'яним столом на сніданок. Навколо великої глиняної миски сиділи всі: кремезний, із заплямованими сухою глиною руками батько Назар; бліда, змучена мати Марія; сивий дід Тарас, який постійно підкручував довгі вуса; сам головний герой — п’ятнадцятирічний Михась, що перейняв від батька широкі плечі; та троє молодших братів і сестер, які зазирали в миску голодними очима.

Сніданок був біднішим, ніж зазвичай у найгірші роки. Марія розлила по дерев'яних тарілках рідку, водянисту юшку, в якій плавало всього кілька шматочків перемерзлої ріпи та жменя сірого пшона. Жодного шматка хліба на столі не було.

Михась порпався ложкою у своїй тарілці, а потім підвів очі на матір:

— Я обідати сьогодні вдома не буду, — тихо сказав він. — У друга пообідаю.

Дід Тарас, який до цього мовчазно сьорбав юшку, раптом хитрувато посміхнувся у вуса, очі його зблиснули:

— Знаю я твого «друга», — прогудів старий. — Спідницю носить цей друг, і коси до пояса. Якщо вже так кортить, то можеш іти до хатини баби Килини просто зараз, чого дурно над порожньою тарілкою сидіти? Але щоб після обіду був у майстерні, робота сама себе не зробить.

Назар незадоволено насупився, важко зітхнув, але нічого не сказав — лише сильніше стиснув ложку. Натомість молодші діти вмить ожили. Голод на хвилину забувся, і найменший брат, Івасик, застрибав на лаві, тицяючи в бік старшого пальцем:

— Ми знаємо до кого ти йдеш. Відьмачок-женишок!

Дівчатка підхопили, захихикали. Михась миттєво спалахнув, щоки його стали багряними від збентеження й злості. Він уже відкрив рота, щоб різко відповісти малим, але важка долоня Назара опустилася на стіл так, що глиняний посуд жалібно дзвякнув.

— За столом має бути порядок, — коротко й суворо кинув батько.

Усі вмить замовкли. Михась швидко доїв свою порцію, підвівся й почав одягатися. Родина Назара не належала до злидарів — ремесло все ж годувало їх краще, ніж звичайних хліборобів, тому на зиму всі дорослі члени сім’ї мали міцні, хоч і поношені, шкіряні чоботи. Лише малі діти взимку сиділи на печі, бо на них взуття не настарчишся.

Взувшись у важкі чоботи й накинувши теплу свиту, Михась вийшов на вулицю. Його шлях лежав через усе село. Він ішов повз сірі хати з потемнілими стріхами, повз порожні загони для худоби, звідки не чути було ні мукання, ні рохкання — майже всю худобу забили ще на початку осені, бо нічим було годувати.

Нарешті він дістався околиці. Тут, на самому кордоні між людським житлом і диким лісом, стояли вкопані в землю високі дерев'яні стовпчики. До кожного з них були міцно прив'язані великі, сухі оберемки «звірожаху». Ця трава мала настільки різкий, нудотний і неприємний запах, що навіть тут, на відстані кількох кроків, від нього виїдало очі. Проте селяни терпіли цей сморід, бо знали: жоден вовк, ведмідь чи навіть дикий кабан не підійде до села й близько, поки звірожах тримає свій невидимий кордон.

Пройшовши повз стовпчики, Михась звернув на ледь помітну стежину, що вела вглиб лісу. Дерева стояли голі, чорні, під ногами шурхітливо ламалося примерзле листя. Невдовзі серед заростей шипшини та старих дубів показалася невелика стареча хатина. Навколо її паркану також висіли пучки звірожаху — баба Килина не любила непроханих лісових гостей.

Біля колодязя хлопець побачив її — Олесю. Вона важко тримала коромисло, на якому гойдалися два повних відра води. Михась посміхнувся, ступив м’яко, наче кіт, підійшов ззаду і тихо, але вмену перехопив дерев’яне коромисло прямо з її плечей.

Олеся злякано зойкнула, ледь не впустивши воду, і різко розвернулася. Проте, побачивши його, вона одразу змінила переляк на вдавану суворість, хоча в куточках її губ заграла весела посмішка.

— Ти що, здурів так лякати?! — насварилася вона, легенько штовхнувши його в плече. — А якби я воду розлила? Мені знову до колодязя йти по цій багнюці?

— Не розлила б, я тримаю, — всміхнувся Михась. — Куди нести?

Дівчина кивнула на ґанок, і він слухняно відніс туди важкі відра. Потім вони разом увійшли до хати.

— Як стара? — стишивши голос, запитав Михась, знімаючи шапку.

Олеся важко зітхнула й поправила хустку:

— Останнім часом зовсім кепсько. Приходить до тями все рідше й рідше. Добре хоч, що колись баба Килина мене всьому навчити встигла, бо якби не її наука, я б сама тут не вижила. Важко дивитися, як людина, яка витягла з того світу половину села, тепер не може згадати власного імені.

З її слів було зрозуміло, що стара знахарка не була їй ріднею, але Олеся дбала про неї, як про єдину близьку душу.

Хатина зсередини повністю видавала свою господиню. Стеля була густо завішана пучками сушених трав, які створювали химерні тіні; на полицях щільними рядами стояли глиняні баночки, горщики з мазями, а в кутку лежали стоси старого ганчір'я та скриня.