Джерело Вічної Краси

Джерело Вічної Краси 

Розділ 1. Коштовний Мішок

Волога задуха лісу Мадумалай лишалася позаду, але її липкий дотик усе ще відчувався під цупкою курткою з вичиненої шкіри капібари. Рейнхард — чоловік років під сорок, із суворим, засмаглим обличчям європейського типу та темним волоссям, у якому вже проглядала перша сивина, — важко ступив на утрамбовану землю шахтного поселення Ордін. Його карі очі звично примружилися, оцінюючи периметр.

ОрдІн жив своїм суворим, монотонним життям. Оточене високим частоколом із загострених стовбурів залізного дерева, селище тулилося до схилу гори, де виднілися чорні пащі залізорудних шахт. Навколо пахло залізом, пилом, горілим вугіллям і гнилою сирістю тропічних джунглів, що підступали до самих стін. Завданням Рейнхарда та його колег із Корпусу рейнджерів фронтіру було утримувати цю межу: приносити з магічних нетрів рідкісні лікувальні трави та відганяти від частоколу шаблезубих пантер — місцевих чудовиськ, чий голодний рик ночами змушував здригатися навіть бувалих забійників.

Рейнхард здав кошики зі свіжою «сльозою лісу» та сушеним корінням іглиці на склад Корпусу, отримав свої гроші й подумки вже сидів за дальнім кутовим столиком місцевої пивної, стискаючи в кулаці прохолодну кварту елю. На дворі якраз густішав вечір, фарбуючи джунглі в криваво-багряні тони.

— Пане Рейнхард! Пане мисливцю! — тонкий дитячий голос змусив його зупинитися за крок від заповітних дверей кабака.

До нього підбіг хлопчик-посильний, задиханий і розчервонілий.

— Пане Рейнхард, вас бос кличе. Терміново. У головну будівлю.

Рейнхард роздратовано сплюнув у пилюку під ногами й насупив густі брови.

— Хлопче, передай начальникові, що я щойно з триденного рейду. Мої чоботи ще не просохли від болотної тліні. Я маю право на законні вихідні.

— Бос сказав, справа найвищого рівня, — зачастив малий, відступаючи на крок під важким поглядом ветерана. — Сказав, що ви не пошкодуєте. Там... там золото, пане.

Рейнхард знову сплюнув, вилаявся крізь зуби, але розвернувся. Проти волі начальника Корпусу не підеш, особливо якщо той згадує справи найвищого рівня приорітету у такій глухомані.

Головна будівля Корпусу рейнджерів відрізнялася від загальної маси будинків Ордіна. Вона була зведена з чітким дотриманням класичних архітектурних пропорцій, які так любив голова. Жодних перекосів, сувора симетрія вікон і високі двері. Хлопчик провів Рейнхарда всередину й одразу вказав на масивні сходи, що вели на другий поверх.

Пройшовши довгим, порожнім коридором, мисливець штовхнув важкі дубові двері й зайшов до зали засідань. Кімната вражала контрастом із брудним шахтарським селищем. Оздоблена в глибоких зелених тонах із витонченим, але стриманим золотим декором по кутах, вона виглядала дорого й строго. Посеред зали стояв довгий прямокутний стіл із темного полірованого дуба.

Наприкінці столу, біля високого вікна, прямо навпроти дверей, сидів голова Корпусу. Поруч із ним перебували сім інших рейнджерів — усі ветерани, обвітрені, шрамовані, з німим запитанням в очах. Але найбільше уваги привертала жінка, що сиділа по праву руку від голови. На тлі грубих шкіряних курток мисливців вона виглядала як екзотичний птах. Одягнена в розкішне, важке вбрання чарівника, вона трималася неймовірно зверхньо, ледь помітно мружачись від кіптяви масляних ламп.

— А, Рейнхарде, сідай, ми чекали лише на тебе, — голова кивком вказав на єдине вільне крісло.

Рейнхард мовчки сів, закинувши ногу на ногу.

— Отже, панове, — кашлянув голова, привертаючи увагу. — Справа надзвичайна. Зі столиці до нашої глухомані прибула поважна гостя — Магістр Елізабет. Вона бажає найняти найкращих ветеранів Корпусу для експедиції в саму глибину лісу Мудумалай. Мета — пошук та дослідження прадавніх ельфійських руїн.

Рейнхард не витримав і подався вперед, впершись ліктями у стіл.

— При всій повазі, пане голово, і до вас, і до Магістра Елізабет. Я повторю те, що сказав вашому посильному: я щойно повернувся з хащів. Мої ноги стерті до крові, а спорядження потребує ремонту. Корпус гарантує нам три дні відпочинку після кожного глибокого виходу.

Голова хотів щось заперечити, насупившись, але Магістр Елізабет перебила його помахом тонкої руки, на якій зблиснув перстень із фіолетовим каменем.

— Мені байдуже до ваших мозолів, рейнджере, — її голос був холодним, як крига, із характерним столичним акцентом. — Мені потрібні провідники, які знають кожну стежку. Окрім стандартної плати я готова компенсувати «страждання» вам, і вашим товаришів особисто.

Вона витягла з-за пазухи важкий оксамитовий мішечок і недбало кинула його на середину дубового столу. Мотузка послабилася від удару, і з горловини на поліроване дерево висипався каскад дорогоцінних каменів. Смарагди, рубіни та чисті алмази заіскрилися в світлі ламп. Залом прокотився тихий подих.

Один із рейнджерів, що сидів ближче, мимоволі протягнув руку до багатства, але Елізабет навіть не поворухнулася. Вона лише злегка звела пальці — і мішечок разом із камінням, підкоряючись силі телекінезу, плавно злетів у повітря й повернувся до її долоні.

— Нагорода чекатиме на вас після повернення, — відрізала чаклунка. — Щоб усе було чесно, я залишу цей мішок у місцевому відділенні королівського банку під заставу. З собою в подорож я візьму лише офіційний бланк про завершення місії. Коли ми досягнемо пункту призначення, я підпишу його, і ви зможете повернутися й забрати каміння.

— Зачекайте, — насупився інший рейнджер, сивобородий ветеран на ім'я Бран. — Чому б не підписати бланк, коли ми всі разом повернемося назад у поселення?

— Тому що я залишуся в руїнах на деякий час для досліджень, — сухо відповіла Елізабет. — А назад повернуся власним методом.

— Навіщо тоді ми вам взагалі потрібні, якщо ви можете просто перенестися туди магією? — здивовано запитав третій мисливець.

Голова Корпусу важко гупнув кулаком по столу, випереджаючи гнів чарівниці.

— Дурні! Не дратуйте Магістра! Чарівник не може телепортуватися туди, де ніколи не був особисто. Магії потрібна прив'язка до місця.