Роздiл 38.

38

Свято врожаю було тим самим днем, коли все місто перетворювалося на барвистий вулик. Ярмарок розкинувся аж до самої площі, звідусіль тяглися пахощі прянощів, медових пирогів, свіжоспеченого хліба й жарених каштанів.

Я стояла у вишуканій сукні, що її пошила мені майстриня, з тонкими мереживами на комірі та рукавах, обережно тримаючи на руці капелюшок з шовковими стрічками. Виглядала я сьогодні… аж занадто пристойно для себе самої.

— Сьогодні всі будуть на вас витріщатись, — хмикнув мій фамільяр, виводячи райдужний хвіст із кишені моєї сукні. — Ну що, мила, готова до великої сцени?

— Готова, — з іронією відповіла я, погладжуючи шовк на рукаві. — Якщо вже грати роль нареченої — то хоча б із гідністю.

На площі вже розпочиналася урочиста частина. Городяни зібралися довкола мерського помосту. Армен, елегантний до безглуздя у темно-синьому камзолі з срібними ґудзиками, з'явився біля мене так невимушено, ніби ми давно вже обручена пара.

— Готова до виступу? — його голос був теплим, але лукавим.

— А куди ж я подінуся, мій любий наречений? — м’яко всміхнулась я.

Він простяг руку, я поклала свою на його долоню. Ми піднялися на поміст, і мер, гладкий, наче добре вигодуваний кіт, оголосив:

— Сьогодні ми не лише святкуємо врожай, а й маємо велику честь привітати заручини двох поважних осіб нашого міста: пані Мадлен де Лавіль та стряпчого Армена Бовуара!

Натовп вибухнув захопленими вигуками, аплодисментами й, звісно, шепотінням.

Я відчула, як Армен ледь-ледь стиснув мої пальці. Ми обмінялися поглядами — і в його очах я побачила усміхнений виклик:
Тепер ти в пастці, мадам.

А мені, на диво, було навіть… весело.

— Боже, яка чудова пара! — шепотіли довкола.

— Хто б міг подумати, що та дивна пані так спритно причарує стряпчого!

— Кажуть, вона не лише наречена, а й чудова майстриня…

Мої ювелірні прикраси вже з’явилися на лотках кількох поважних крамниць міста. Кружево, яке я встигла навчити плести своїх працівниць, розліталося серед панянок, а замовлень на мило та повидло було стільки, що кухня працювала ледь не цілодобово.

Я злегка усміхнулась, ловлячи цей шепіт.
Нехай говорять. Головне, що це тепер — мій дім, мій бізнес, мій вибір.

Коли офіційна частина закінчилася, ми з Арменом повільно прогулювалися серед лотків. Я купила дітям медові яблука, помітила, як наші портнихи вже перемовляються з замовницями про нові сукні, а старий ювелір підморгнув мені зі свого намету, показуючи готовий набір сережок за моїми ескізами.

— Ви усвідомлюєте, що ваше ім’я тепер на вустах у всього міста? — тихо спитав Армен, коли ми відійшли трохи далі.

— Я не боюсь. Вперше в житті я відчуваю, що контролюю ситуацію, — відповіла я впевнено.

— Знаєте… — Армен нахилився ближче, його голос став глухим і дуже особистим. — Мені неймовірно приємно, що ви довірилися саме мені. І якщо ви захочете, щоб цей «договірний» шлюб залишився лише на папері — я прийму це.

Я подивилась на нього довго і уважно.

— Армене, — промовила я м’яко, але дуже серйозно, — я занадто доросла душею, щоб вірити в романтичні казки. Але я вірю у дружбу, взаємоповагу і чесність. А ще — у партнерство. Якщо колись ми обоє зрозуміємо, що хочемо чогось більшого — я не буду тікати від власного серця. Але й змушувати себе — теж не буду.

Він усміхнувся широко, але по-дорослому тепло:

— Чесніше я ще не чув.

— І з мене буде найкраща дружина, — додала я з жартом, — бо я вже знаю, як тебе розорити на кружево, прикраси та нову кухню.

Ми обоє засміялись.

Цього вечора наше місто обговорювало нас на кожному кроці.
А я вперше за довгий час почувалася не «попаданкою», не сиротою, не вигнанкою…
А господинею свого дому. Своєї долі.

Моя історія у цьому місті лише починалась.

Але тепер я точно знала — вона буде саме моєю.