Роздiл 37.

37

— То що, пані Мадлен? — Армен розслаблено сидів у моєму кабінеті, граючись з маленькою срібною чайною ложечкою, яку я купила нещодавно у міській крамниці. — Ми вже «наречені» на очах у всього міста. Чи не варто нам тепер обговорити… деталі контракту?

Я всміхнулась, наливаючи нам чай.

— О, я давно чекаю на таку розмову, — я поглянула на нього поверх чашки, з ледь помітною усмішкою. — Признаюсь, мене завжди захоплювали союзи, в яких обидві сторони знають, що роблять.

— Чесність — це приємно, — Армен неквапно зробив ковток, його пальці неквапливо постукували по краю чашки. — Всі ті банальні зітхання, поцілунки під місяцем… Ха, це для юних дурнів.

Я не втрималась від сміху:

— Тут ми з вами згодні. Я вже настільки доросла душею, що чудово розумію ціну холодного розрахунку.

— Чудово, — Армен нахилився трохи ближче, його голос став м’якшим. — Тоді пропоную укласти угоду.

Я відкинулась на спинку крісла, примружившись:

— Слухаю.

— Ми офіційно оголошуємо про заручини. Публічно. Для міста й усього світу — ми наречені, які готуються до шлюбу. Це захистить вас від дядька, від залицяльників та від ревнивих дамочок.

Я повільно кивнула.

— А натомість?

— Натомість, — він посміхнувся, — я отримую вільний доступ до вашого маєтку, аби вести свої справи. А також дозвіл спостерігати за вашим бізнесом — суто з точки зору «чоловіка сім’ї».

Я засміялась уголос.

— Ви прекрасний торгаш, Армене. Але знаєте, що вам це нічого не дасть? У моєму домі працює мій мозок, а не титул.

Він теж посміхнувся, цього разу з теплом:

— О, я чудово це розумію. Але, зізнаюсь, мені подобається ваше товариство.

— І ваше мені, — я знизала плечима з ледь помітною усмішкою. — Домовились. Шлюб — діловий. Ви захищаєте мої інтереси від усіляких шахраїв. Я дозволяю вам… «наглядати» за моїми справами. Жодних любовних дурниць. В обов’язковому порядку — особиста свобода.

— А якщо між нами все ж прокинеться щось більше? — лукаво примружився Армен.

Я не стрималась і засміялась тихо, але щиро:

— Тоді будемо розглядати це як… бонус до контракту.

---

Ми ще довго сиділи з ним, обговорюючи побутові справи. Армен виявився напрочуд тямущим — він запропонував кількох перевірених майстрів для ремонту даху й навіть знав, де можна придбати дешевше деревину для нової підлоги у східному крилі.

Я слухала його з тим самим іронічним задоволенням, відмічаючи про себе, що мати такого стряпчого в домі — це неабияка зручність.

— Ви ж розумієте, що тепер нам доведеться співіснувати на людях, — злегка насмішливо сказав Армен, коли ми вже розмовляли за обідом.

— О, ще як розумію, — я з насолодою намазувала хліб вишневим варенням, яке ми з кухаркою нещодавно зварили. — Але чесно? У мене так багато справ, що ваші візити будуть для мене радше перепочинком.

— Перепочинком, кажете? — його очі заблищали. — Ну-ну, пані Мадлен, не здумайте потім шкодувати.

---

До вечора я вже лагідно ганяла по кухні разом із дітьми й нянею. Ми варили сливове повидло, прачка з донькою робили настій для прання, а одна з дівчат-сиріт захоплено допомагала мені перебирати бісер для нової прикраси.

Навіть мій фамільяр, перевтілений сьогодні у білосніжного кота з райдужним хвостом, ліниво розвалився на вікні, час від часу кидаючи шпильки на мою адресу:

— Ну ось і все, мила, скоро станеш чесною пані з власним стряпчим. Вранці будеш варити повидло, ввечері — рахувати прибутки, а вночі… гріти місце під боком у «контрактного нареченого».

Я хмикнула, не піднімаючи погляду:

— Ти краще слідкуй, щоб у тебе шерсть у варення не впала, розумнику.

— Та я ж усього лиш твоя друга половинка, — лукаво протягнув він, — мушу ж коментувати кожен твій життєвий крок.

Діти сміялись, слухаючи наші перепалки, а в домі ставало все тепліше.

Я відчувала, як десь глибоко, крізь буденний клопіт, починає пробиватися оте рідкісне, майже забуте відчуття: Я — вдома. І більше ніхто не має влади над моїм життям.

Із власним бізнесом, власним «контрактним» нареченим, сиротами-помічниками, фамільяром-язикатим тролем та солодким повидлом у банках.

І знаєш що? Мені це подобалось.