Роздiл 36.

36

Коли тиша нарешті запанувала в домі після від’їзду дядька й тітки, я видихнула, відкинувшись у кріслі.

— Ну, ви й майстер перевтілень, пане Армене, — промовила я з притиском, глянувши на нього з-під вій. — Чи, може, «наречений» буде доречніше?

Він стояв біля вікна, ніби досі спостерігав за дорогою, втім, у його позі читалася та сама впевненість, з якою він оголосив себе моїм нареченим.

— Це був найпростіший вихід, — його голос був спокійний, але з тією знайомою, ледь помітною насмішкою. — Я діяв виходячи з обставин. Повірте, я не мав іншого вибору.

— О, та я не скаржуся, — я усміхнулася хитро. — Мені навіть подобається, коли мене рятують із таких… делікатних ситуацій.

Він підійшов ближче, спираючись на стіл долонею.

— Але мушу попередити, — його погляд потемнів, став глибшим, — тепер плітки про нас розлетяться по всьому місту. Вас вже завтра будуть вітати як наречену стряпчого.

Я повільно підвела брову:

— Ну й нехай. Я вже готувалася до сплеску пліток про мене ще відтоді, як з’явилась тут із гуртом дітей та імпульсивним фамільяром. А тепер, здається, ще й нареченого приручила.

Він уперше щиро розсміявся — тихо, але з приємним теплом у голосі.

— Ви просто неймовірна, пані Мадлен, — промовив він, підносячи келих вина, що стояв поруч. — Зізнаюся чесно: ви мене вражаєте все більше.

— А ви — мене, — я не відставала в грі. — Не часто зустрінеш чоловіка, який так упевнено одягає маску рятівника, тримаючи в рукаві цілий список компроматів.

Його очі спалахнули іронією:

— А вам не спадало на думку, що я не просто стряпчий?

— Думала, — відверто зізналась я. — І навіть певна, що ви той ще вовк у вівчій шкурі.

Він не відповів, лише всміхнувся загадково.

---

Але наш легкий обмін шпильками перервав стукіт у двері.

До кімнати ввійшла одна з дівчат-служниць, сором’язливо опустивши очі.

— Пані, вам лист… З доставкою з міської пошти. Від якоїсь мадемуазель Віолетти де Бенуа.

Я ледь стримала усмішку.

Армен здвигнув бровами.

— Знайома?

— Можна сказати так, — я взяла конверт із витіюватим гербом і ледь торкнула його пальцем. — Це, здається, моя нова шанувальниця.

— Або суперниця, — додав Армен з тією самою незворушною усмішкою.

Я розпечатала лист і, не стримавшись, прочитала уголос перші рядки, голосом, сповненим показної солодкості:

— «Пані Мадлен, із великою тривогою дізналася про ваші… необачні заручини з паном Арменом. Ви, мабуть, не знаєте, що він довгий час мав особливі стосунки з багатьма панянками нашого міста. Я з жалем змушена застерегти вас від нього, з огляду на його… репутацію».

Я зсунула брови та поглянула на Армена, який сидів з абсолютно кам’яним обличчям, навіть не кліпнувши.

— Що скажете, мій «наречений»? Ви, бува, не серійний спокусник?

Він посміхнувся зовсім ледь, у його голосі пролунав сарказм:

— Очевидно, мої колишні шанувальниці надто завзяті у своїй фантазії.

Я повільно склала листа, не приховуючи іронії:

— Хм. Схоже, мені тепер доведеться ще й відбиватися від заздрісниць. Цікаво, а хто мені доплатить за ці нерви?

Він нахилився трохи ближче, з теплом у погляді:

— Я готовий компенсувати. Хоч якось.

Моє серце чомусь зробило непевний стрибок.

Я підвелась, обережно вклала листа в шкатулку для «цінної макулатури» та відказала весело:

— Ні, пане Армене, я сама знайду, як використати цей лист. Його можна буде перечитувати довгими зимовими вечорами, смакуючи чай із варенням.

Він тихо засміявся.

— Гаразд, пані Мадлен, домовились. Але пам’ятайте: гра почалась. А я не звик програвати.

— Це ми ще подивимось, — підморгнула я.

І вперше за довгий час мені раптом стало неймовірно весело.

Бо тепер у мене з’явився союзник, від якого нудьгувати точно не доведеться.