Роздiл 34.

34

Я знала, що рано чи пізно цей день настане.

Дядько з тіткою не відмовились би від нагоди з’явитись тут особисто, під гучним приводом «родинного візиту». Втім, я прекрасно розуміла, що ці двоє, як шуліки, прилетіли сюди не для того, щоб подивитись, чи мені комфортно живеться серед руїн старого родового гнізда.

Вони приїхали з планом.

Але я теж уже мала свій.

---

Карета яскраво-жовтого кольору вкочувала на подвір’я так, ніби це був парадний в’їзд до палацу, а не господарство на межі розвалу. Я спокійно спостерігала з тераси, закутана в тонкий плед — ідеальний аксесуар для зображення тендітної, ще не зовсім оговтаної від хвороби графині.

— Ох, ваша милість, та ви ж ще не зовсім зміцніли, — тихо шепнула поруч нянька, подаючи мені гарячий настій із медом.

— Якраз достатньо, щоб витримати виставу, — відповіла я таким тоном, щоб тільки вона почула.

Я відпила кілька ковтків, коли дверцята карети розчинились, і на ґанку з’явився мій дядько у всій своїй огрядній «величі» — широкоплечий, рум’яний, із подвійним підборіддям і самовдоволеною посмішкою. Слідом за ним випурхнула його вічно кисла дружина, яка дивилася на все так, ніби тут пахне бідністю.

А за ними… о, це була вишенька на торті.

— Ой, кого ж то нам привезли на оглядини? — лукаво подумала я, приглядаючись до незнайомця, що вийшов третім.

Високий, гарно вдягнений, із заслиненою матусею під боком, він мав ту саму виразну зовнішність, якою так люблять хизуватись сини дрібних аристократів: трохи хижий погляд, занадто самовпевнена усмішка, манірні жести.

Оце, мабуть, і є мій майбутній щастя-доля у дядькових планах?

— Мадлен! Дорога моя племіннице! — заспівав дядько, розводячи руки так широко, що я мимоволі уявила, як він зараз зробить зі мною обійми-удавки.

Я підвелась повільно, з тією самим ледве стриманою усмішкою, що її я зазвичай приміряла на ринку, коли доводилось спілкуватися з надто хитрими торговцями.

— Вітаю вас, дядечку. Тітонько. Ви так несподівано…

— Ми ж не могли лишити тебе на самоті в такому великому будинку! — зітхнула тітка, роблячи вигляд, що ось-ось розплачеться від «турботи».

— І до того ж… — дядько хитро примружився. — Ми подумали, що тобі буде приємно зустріти доброго друга сім’ї. Дозволь представити: пан Амабль де Феруа. Молода людина з чудовими перспективами, син нашого старого приятеля, графа де Феруа.

Ага. Перспективи, певно, у вигляді мого титулу та залишків родового маєтку. Я ледь не засміялася, але замість того просто кивнула.

— Дуже приємно, пане де Феруа.

Він зробив клан переді мною, трохи занадто глибокий для щирого.

— Ваша вродливість не знає меж, мадемуазель. Я чув про вашу красу, та вона ще яскравіша, ніж оповідали.

Так, молодий чоловіче, ти дуже старався запам’ятати цей комплімент, мабуть, всю дорогу вчив його.

Я відповіла рівним голосом:

— Ви надто щедрі на слова, пане. Сподіваюся, ваші діла не менш красномовні.

Його посмішка трохи зблякла. Очевидно, він очікував іншої реакції.

---

Поки слуги бігали з валізами, я чемно запросила гостей у вітальню. Усмішка не сходила з мого обличчя, але всередині я вже обмірковувала, як повернути цю ситуацію на свою користь.

Нянька швидко зрозуміла мій настрій і миттю організувала подачу чаю — той самий, із лавандою, що так добре заспокоював нерви.

Я уважно слухала порожні балачки дядька про «важке становище родини», про те, як вони «прагнуть лиш добра», а сама думала зовсім про інше:

Цікаво, з якою сумою він згоден буде розпрощатися, якщо я добровільно відмовлюсь від спадку та титулу в обмін на спокій?

Але розмову перервав стукіт у двері.

Слуга обережно зазирнув до кімнати.

— Вибачте, пані. До вас прибув пан Армен. Він просить аудієнції… терміново.

Я побачила, як обличчя дядька ледь-ледь потьмяніло. О, так! Він знав, хто такий Армен.

Я ж лише усміхнулася й спокійно відказала:

— Запросіть його негайно.

Ну що ж, тепер гра стане цікавішою.