Роздiл 33.

33

Я ніколи не вірив у долю.

Життя — це суцільна низка рішень і наслідків. Кожен сам обирає свій шлях, а ті, хто любить скаржитися на примхи долі, просто шукають виправдань власній слабкості.

Але Мадлен де Лавіль... Вона змусила мене замислитися, чи справді всі зустрічі випадкові.

---

Відтоді як я почав спостерігати за нею, світ навколо змінився. Наче всі кольори стали яскравішими, всі звуки — чіткішими. І що більше я дивився на неї, то більше розумів: ця жінка грає за своїми правилами.

Я думав, що знаю таких. Жінок, які з дитинства навчились прикидатися слабкими, аби потім хитро керувати чоловіками. Жінок, які вміють підлаштовуватись, але завжди переслідують власну вигоду.

Але вона була інакша.

Її прямота не мала ані кокетства, ані прихованої зваби. Вона не грала у витончену гру зітхань і млосних поглядів, як місцеві панночки, які готові були впасти мені в обійми за самий лише натяк на посмішку.

Ні, Мадлен розмовляла зі мною так, як би розмовляв рівний суперник. Спокійно, іронічно, з тією малою, гострою іскрою скепсису, яку я завжди цінував у людях.

---

Ми зустрілися випадково — точніше, так це виглядало для неї.

Я відвідав базар під приводом перевірки торговельних лавок. Вона саме вибирала свіжі сливи, смачно їх нюхаючи, наче це була не проста їжа, а коштовний аромат.

Я не втримався і заговорив:

— Ви маєте надзвичайний талант обирати найсолодше, пані Мадлен.

Вона повільно обернулася, ледь усміхнулася, примруживши свої яскраві очі, в яких грали насмішки.

— Якщо не навчитися вибирати найкраще, доведеться задовольнятися тим, що залишилось, — відказала вона спокійно, але в її голосі вчувався виклик.

Ах, якби ви знали, як ці слова влучили в моє серце.

Я запропонував допомогу з доставкою покупок. Вона знову посміхнулася — цього разу так, наче дивилася на мене крізь прозору завісу:

— Не думала, що стряпчі вміють носити важкі кошики.

— Буває, я ношу дещо важче, ніж сливи, — відповів я із легкою посмішкою.

Вона кивнула, погодившись, але я бачив, що їй кортіло посміятися голосно.

Цей її гумор… Він змушував мене посміхатися не так губами, як десь усередині, під грудною кліткою.

---

Я почав будувати план.

Так, я прагматик. Усі почуття мають свою ціну й сенс.

Мадлен не та жінка, яку можна купити або звабити дешевими компліментами. Вона потребує поваги. Потребує визнання. І, що найцікавіше, вона навіть не шукає любові.

Але я хочу дізнатися, що буде, якщо вона таки почне шукати її.

Я вирішив діяти тонко. Візьму її не натиском, а постійною присутністю. Випадковими зустрічами. Невимушеними діалогами. Легкими пропозиціями допомоги там, де інші навіть не здогадаються її надати.

Вона ще навіть не здогадується, що я вивчаю її так само, як складну шахову партію.

І я вже майже певен, що хочу поставити в цій грі свою фігуру поруч з нею.

---

Вдень я відвідав кількох торговців, навмисно заходячи до тих, які мали угоди з Мадлен. Усі відгукувались про неї з повагою.

— Сильна жінка. Розумна, але не зухвала, — казав коваль.

— Знає, чого хоче. Не торгується, коли ціна справедлива, — додав ювелір.

— І дітей своїх любить, хоч усі вони не рідні їй, — шепотіла праля.

Це захоплювало мене ще більше.

---

Увечері, коли я сидів за письмовим столом, вивчаючи нові акти й свідчення, до мене зайшов мій агент, запилений з дороги.

— Пане Армене, новини з садиби де Лавіль.

Я підвів брову, відклавши перо.

— Кажи.

— Сьогодні до пані Мадлен прибув її дядько. І не сам — із собою привіз дружину. Їхня карета зупинилась у дворі, і, судячи з усього, вони прибули з офіційним візитом.

Я відчув, як щось холодне торкнулося мого нутра.

— Вони приїхали не просто так, — пробурмотів я. — Вони знають, що вона стає для них небезпекою.

Я підвівся з крісла, застібнув темний жилет, накинув плащ.

— Готуй коня. Ми їдемо до садиби.

Цього разу я не мав наміру стояти осторонь.

Цей візит може стати початком великої гри.

І я вже не дозволю, щоб хтось інший розставляв фігури замість мене.

Тепер я сам з’ясую, чого хоче її дядько. І я буду там, коли Мадлен цього найбільше потребуватиме.