Роздiл 32.

32

Цього вечора я довго не міг заснути.

За вікном ліниво шумів вітер, приносячи запах стиглих садів та диму від печей, а я сидів у кріслі з бокалом сухого вина, розглядаючи своє відображення у дзеркалі. Темне волосся, високе чоло, холодний погляд блакитних очей. У столиці жінки вважали мене красивим. Говорили про мій голос, про рідкісну врівноваженість, про шляхетний вигляд.

Та що їм з того?

Я знав свою ціну. І я знав, яким жалюгідним може стати навіть найміцніший чоловік, коли довіряє не тій людині.

Леонор...

Її ім’я давно стало забороненим словом у моїх думках, та інколи воно прослизало, наче привид, підступно й знущально. Її лице досі вставало перед очима — гарне, ідеальне, таке солодке й водночас гірке.

Я пригадую, як тримав у руках обручку в день весілля, як збирався пройти ритуал сплетіння доль… А вона стояла на тих самих сходах, холодна, як сніг, і відвернулася до мого двоюрідного брата, того слизького пса, що завжди заздрив мені.

Вона обрала його. Вона проміняла мій розум, моє становище й моє серце на його обіцянки титулів і розкоші.

Після того я зник із великого світу.

---

Цей провінційний куток здавався мені ідеальним сховком. Я мав конкретне завдання — розплутати клубок зловживань, довести вину місцевих корупціонерів і знищити їхні схеми.

Я звик до розслідувань. Вони прості, логічні, чіткі. Факти. Свідки. Докази. Вирок.

Я думав, що ніщо не здатне мене відволікти.

Та коли я вперше побачив Мадлен де Лавіль, у мені щось зрушилося.

---

Я завжди був спостережливим. Мадлен вирізнялася серед інших не тільки вродою. Вона була надто незвичною для цієї місцевості. Занадто спокійна. Занадто хитра. І надто обізнана.

Вона говорила так, наче знала більше за половину місцевих чиновників. Вона торгувалася, наче навчалась у найкращих купців. Вона легко відрізняла справжнє від фальшивого. І, що мене особливо розважало, вона мала дивовижну здатність відбиватися від усіх кавалерів, не витрачаючи на це ані краплі жіночої кокетливості.

Я спершу дивився на неї, як на цікаву фігуру для дослідження.

Потім — як на союзницю, з якою можна мати справу.

А сьогодні... сьогодні я зрозумів, що дивлюсь на неї зовсім інакше.

---

Її сміх.

Його не можна підробити. У ньому було щось хриплувате, глибоке, трохи глузливе — сміх людини, яка в житті бачила достатньо, щоб більше не боятися ані дурниць, ані осуду.

Її погляди.

Вона дивилася на мене так, наче читала всі мої думки — спокійно, трохи з викликом, наче запрошуючи до гри, де немає правил.

Її руки.

Тонкі пальці, вправні, сильні. Не руки панянки, що лише перебирає рюшики. Це руки жінки, яка працює, створює, ламає й збирає наново.

Вона не просто зачаровувала мене — вона дратувала мою звичну обережність.

Я не довіряю жінкам. Але чомусь почав ловити себе на думці, що хочу бачити, як вона посміхається саме мені.

Це небезпечно.

---

Сьогодні я довго стежив за нею на базарі. Непомітно, звісно. Я — майстер цього мистецтва. Вона купувала провізію, замовляла тканини, розмовляла з ковалем, який ледь не впустив молот від її посмішки. А я… я відчував себе, мов підліток, що боїться вийти з тіні.

Її жіночність була не в одязі чи зачісці. Вона полягала у впевненості. У тому, як вона тримала голову. Як вела переговори. Як жартувала з дітьми й наказувала слугам.

Коли я запропонував провести її, вона лише знизала плечима, ніби робила мені послугу.

Я тоді помітив, як багато на нас дивиться поглядів.

Так, я звик до пліток. Жінки тут захлинаються від чуток про мене. Але те, що почали шепотіти про мене й Мадлен — це було нове.

І чомусь мені це сподобалося.

---

Я повернувся додому пізно. В каміні потріскували дрова, вино вже вивітрилося. А я сидів у напівтемряві, згадуючи кожен її рух, кожне слово.

Мене бентежила ця незрозуміла тяга до неї.

Я пам’ятав, як боляче може обернутися жіноче тепло. Я знав, що зв’язки зі свідками чи підозрюваними можуть зруйнувати мою кар’єру.

Та чомусь хотілося… ризикнути.

Я подумав, що треба зосередитись на справі.

Її дядько — ось справжня мета. Я зберу всі документи, підготую пастку. Якщо потрібно, я сам поставлю його на коліна.

Але після цього…

Після цього я хочу знати, ким вона є насправді. Ця жінка з очима, в яких горять старі вогні.

---

Перед сном я підкликав одного зі своїх агентів.

— Завтра вирушиш у столицю. Мені потрібна додаткова інформація про графський рід де Лавіль. Усе — від предків до найостанніших записів про шлюби й заручини.

Агент кивнув.

— Особливо перевір старі контракти. Мене цікавить, хто саме може претендувати на спадок після її дядька.

Він знову кивнув і зник у темряві.

Я ж довго ще сидів у кріслі, дивлячись на вогонь і усміхаючись сам до себе.

Ця гра ще навіть не почалася по-справжньому.

А я вже знаю, що програти її буде солодко.

Дуже, дуже небезпечно солодко.