Роздiл 31.

31

Я завжди вважав, що у житті важливо мати холодну голову, тверду руку й відсутність зайвих емоцій. Саме ці якості допомогли мені витримати роки навчання в Академії магістратів, пройти крізь усі етапи стажування в Таємній Канцелярії та вибороти місце серед перевірених слідчих у столиці.

Та навіть найміцніший розум дає тріщини, коли тебе зраджують ті, кому довіряв беззастережно.

Я пригадую, як вона стояла на сходах храму, у білій весільній сукні, а за її спиною — мій двоюрідний брат, самовдоволений мерзотник, що всміхався, наче вже переміг у якомусь дурнуватому змаганні.

Вона навіть не наважилася поглянути мені в очі. Просто підняла руку й спокійно сказала:
— Вибач, Армене. Я обрала іншого.

Після того все в мені охололо. Я сам попросив відрядження подалі від столиці, аби втекти від усіх облич, що нагадували про той день. Мені виділили цю глуху провінцію, де, за донесеннями, місцева влада зростила цілу павутину корупції й махінацій. Чудовий привід відволіктися, чи не так?

---

Я не квапився розкривати свою справжню посаду. Для всіх тут я — просто стряпчий, прибулий допомогти з оформленням паперів. Насправді ж я вже давно зібрав кілька томів доказів щодо оборудок місцевого бургомістра та його радників.

Але з появою Мадлен де Лавіль усе пішло трохи… інакше.

Спершу я спостерігав за нею з відстані. Молода вдова, яка з’явилася в місті після монастиря, поводилася незвично. Замість того, щоб одразу шукати багатого покровителя, вона заходила на базар, торгувалася, сама вела переговори, скуповувала маєток по крихтах, ніби збирала розсипані монети на вітрі.

Я наказав своїм людям навести довідки.

— Бідна родичка, дочка графа, батьки загинули. Після монастиря отримала лише пенсію й напівзруйновану садибу. Дядько відмовився від неї, забравши все спадкоємне майно, — доповів мій агент.

— Але вона не здається. І, схоже, має неабиякий хист до торгівлі, — додав він із повагою.

Мене це зацікавило. Жінки з таким минулим зазвичай обирають легший шлях — підкоритись комусь із багатих. Вона ж… плела свої мережі обережно, але впевнено.

---

Її риси мені одразу впали в око. Я бачив безліч красивих жінок, але в ній було дещо більше, ніж краса. Очі, що наче знали більше, ніж варто знати. Усмішка з ледь відчутною іронією. А ще — ця її звичка триматися з гідністю, навіть коли мова йшла про гроші.

Вона не загравала зі мною, не намагалася полонити. Навпаки — іноді її погляди були надто холодні й прямі, наче вона розбирала мене на частини, оцінюючи, що з мене можна отримати.

Це мене зачепило.

---

Я зустрів її на базарі випадково… ні, не зовсім випадково. Я знав, що вона там буде. Але для неї це мало вигляд випадковості.

Вона сміялася з дітьми, торгувалася за яблука так спритно, що стара продавчиня майже сама віддала їй половину урожаю за безцінь. Її тонкі пальці грали срібною монетою — не як у наївної панянки, а як у досвідченої шахрайки з доброго роману.

Я підкрався збоку й промовив тихо, майже доторкнувшись до її вуха:

— Ви справді маєте талант, пані Мадлен.

Вона навіть не здригнулася. Лише обернулася, піднявши одну брову.

— Дякую, пане Армене. Чим заслужила на такий комплімент?

— Ви вправно ведете свої справи. Більшість жінок тут воліли б чекати милості від чоловіків.

— Я давно зрозуміла, що чекати милості — найдорожче задоволення, — відповіла вона, наче це була проста побутова істина.

Вона мене зацікавила ще більше.

---

Повернувшись додому того вечора, я довго сидів за столом, переглядаючи її справу. Всі дані сходилися — сирота, майже без засобів, але з офіційним титулом. Проте мене мучила інша думка.

Її дядько.

Я відразу наказав перевірити всі його угоди. І те, що я побачив, мене розлютило.

Дядько Мадлен був тим ще шулером. Він не лише забрав спадок, а й кілька разів використовував її ім’я для оформлення сумнівних земельних оборудок. Формально вона про це не знала. Але з юридичної точки зору її могли в будь-який момент втягти в чужі борги.

Я усміхнувся. Тепер зрозуміло, чому дядечко раптом почав виявляти до неї увагу.

---

Я мусив діяти обережно. Вранці наступного дня я відправив таємного гінця до столиці, аби отримати підтвердження на арешт дядька, щойно зберу достатньо доказів.

А тим часом я мав зустріч із Мадлен. Вона прийшла до моєї контори, як завжди — з прямою спиною, гордовито, але без виклику.

Я глянув на неї з новою оцінкою. Вона не знала, що я знаю про її справжнє становище. Її блакитні очі дивилися відкрито, але я бачив за цією відкритістю сталеві леза.

Вона грає у власну гру.

І я вже не знав, хто кого перехитрить у цій партії.

Але я точно знав одне — я нікому її не віддам.

Ні дядькові, ні місцевим багатіям, ні тим самозакоханим ловеласам, що вже розпускали про неї чутки.

Я зберу на її дядька весь компромат, розчавлю його, а її… її я виведу з цієї пастки.

А що буде далі — ми ще подивимось.