Роздiл 30.

30

Місто готувалося до осені, й на базарі панувала особлива атмосфера — запах меду, прянощів і терпкого винограду змішувався з ароматом свіжоспеченого хліба та смажених горіхів. Я йшла поміж лавок разом із Марі та Тома, які радо допомагали носити кошики.

Сьогодні я мала кілька цілей: поповнити запаси продуктів, домовитися про поставки восени, замовити нові тканини й, що найважливіше, оформити угоду з паном Арменом.

---

— Пані Мадлен, — промовила Марі, схвильовано смикаючи мене за рукав, — он там продають найсмачніші яблука в усьому місті! Але тітка продавчиня не любить чужинців…

— О, я з цим розберусь, — усміхнулася я.

Ми підійшли до прилавка, заставленого яблуками — рум’яними, запашними, з тонкою шкіркою. Господиня прилавка, кремезна жінка з гострим поглядом, одразу ж подивилася на мене з підозрою.

— Ви не місцева, пані.

— Але я дуже люблю яблука, — відповіла я з чарівною усмішкою. — І знаю толк у хорошому товарі.

Жінка прищурилась, роздивляючись мене з голови до п’ят. Я не збиралася гратися у скромність — дістала срібну монету та легко крутанула її в пальцях.

— Мені потрібні найкращі яблука на зиму. Готова купити весь урожай, якщо якість мене влаштує.

Тітка розтанула на очах.

— Ну що ж, пані… З вами приємно мати справу. Але тільки тому, що діти при вас гарні, — хитро додала вона, киваючи на Марі й Тома.

---

Наступною зупинкою став намет із тканинами. Тут я вибрала лляне полотно для простирадл, кілька рулонів тонкої бавовни на сорочки та теплі вовняні відрізи.

Поки продавець пакував мій товар, до мене підійшов знайомий голос:

— Ви скуповуєте місто за містом, пані Мадлен. Вже починаю вірити, що ваша слава обжине й саму королеву.

Я озирнулася. Армен стояв поруч, усміхаючись тим самим небезпечним усміхом. Сьогодні він виглядав іще елегантніше, ніж зазвичай: темно-синій камзол, срібна вишивка, і та сама загадкова наколка, яка злегка визирала з-під коміра.

— Ви завжди з’являєтеся так вчасно, що я починаю вас підозрювати, — відповіла я з іронією.

— Можливо, я просто насолоджуюсь товариством розумної жінки, — відказав він, легким рухом пропонуючи мені руку. — Якщо дозволите, я проведу вас.

Я погодилась, бо така прогулянка обіцяла більше вигоди, ніж незручності. Ми йшли поміж лавок, а погляди слідували за нами, наче за якимись важливими особами.

— Ви не забули про нашу угоду? — запитав Армен тихо, коли ми минули особливо цікаву групу спостерігачів.

— Звісно, ні. Я готова зустрітися й обговорити всі деталі.

Він злегка нахилився до мого вуха:

— Тоді завтра після обіду, у мене в конторі. Але застерігаю — місцеві вже пліткують, що я ходжу за вами слідом, наче сторожовий пес.

— Нехай думають, що хочуть, — відказала я спокійно. — Поки вони пліткують, я працюю.

Армен усміхнувся так, наче я щойно здала якийсь невидимий іспит.

---

Ми попрощалися, і я продовжила покупки. Наступним був ювелір. Я принесла йому кілька дрібних прикрас із материнської шкатулки — ті, що мені не припали до душі.

— Продам їх, — сказала я спокійно. — Але не поспішаючи. Мені потрібна гарна ціна, не нижче столичної.

— Пані Мадлен, — хитро примружився пан Етьєн, — ви мені подобаєтесь. Домовимось.

Після коротких торгів я вийшла з лавки з гаманцем, що став помітно важчим. Із цими грошима я могла дозволити собі трохи більше, ніж планувала.

---

Останньою зупинкою став коваль. Він уже чекав мене.

— Я спробував виготовити ваші спиці та гачки, пані, — гордо сказав він, показуючи мені тонесенькі інструменти з блискучого металу. — Виходить навіть краще, ніж я думав!

Я перевірила їх — ідеальна робота.

— Ви майстер, пане Лоран.

— А ще я хотів би порадитись, — коваль почухав потилицю. — Я тут подумав… Може, варто й іншим жінкам такі інструменти запропонувати? Хоч невеличкими партіями.

Я всміхнулася:

— Я вам більше скажу — це буде справжній бум. Ми можемо зробити це разом: я надам ескізи, ви — виробництво, а потім поділимо прибутки.

Він, вражений, ледь не впустив свої інструменти.

— Пані Мадлен, ви як буря — з вами ніколи не знаєш, що буде завтра!

---

Повернувшись до садиби, я зібрала няню та дітей за столом, аби скласти план закупівель.

— Треба купити харчі на зиму, тканини, дрова, свічки… — я перераховувала, а всі записували.

Марі несміливо підняла руку:

— Пані, а можна… якщо лишаться гроші… купити фарби? Ми з дівчатами бачили у місті, вони дуже гарні…

Я кивнула:

— Якщо ви допоможете зі збиранням врожаю й засолкою — фарби ваші.

Діти засяяли.

---

Ввечері, коли всі розійшлися, я сиділа у майстерні, працюючи над новою прикрасою з бісеру. Раптом Фелікс з’явився, цього разу у вигляді білої білки, й весело вигукнув:

— Господине, ти знаєш, що твоя слава вже випередила тебе? Ти скоро станеш найвідомішою торговкою, рукодільницею, чаклункою й авантюристкою одночасно!

Я лише засміялася:

— Головне, щоб не нареченою для чергового самовпевненого аристократа.

Фелікс хитро блиснув очима:

— Тут я нічого не обіцяю, бо один такий вже ходить кругами.

Я хитро всміхнулася, відчуваючи, як у повітрі пахне новою грою.

Мій бізнес почав приносити плоди. Але найцікавіше — ще попереду.

Я відчувала це всією душею.