Роздiл 29.

29

Новий ранок зустрів мене лагідним сонцем та шурхотом маленьких кроків у коридорі. Діти вже з самого світанку метушилися, допомагаючи слугам складати залишки після вчорашнього базару. Садиба оживала після свята, а я сиділа за столом, вкотре переглядаючи список витрат.

Фелікс у вигляді срібного кота розвалився на стосі паперів і, жмурячись на сонце, муркотів:

— От дивлюся я на тебе, господине, і дивуюся… Люди після свят мліють від втоми, а ти — складаєш рахунки й плани, наче після танців. Ти точно не відьма?

— Ще ні, але це справа наживна, — відповіла я, підкреслюючи цифри.

Я рахувала уважно. Прибутки з базару виявилися непоганими: продали майже все варення, мила розібрали ще до обіду, біжутерія ж викликала справжній фурор. Навіть ті, хто спершу крутили носами, потім просили «відкласти до вечора».

Та все одно цього було замало для серйозного ремонту садиби. Я вже подумувала про продаж прикрас із материнської скрині — ті, що мені не припали до душі. Але продавати їх зараз — значить розворушити зайві чутки. Треба було діяти обережно.

---

Стук у двері перервав мої роздуми.

— Пані Мадлен, ви дозволите? — це була мадам Морель.

— Заходьте.

Вона ввійшла, тримаючи на підносі чай та свіжі листи.

— Тут кореспонденція. І… до вас хочуть зайти ваші майстрині — портниха та її донька.

Я підвела брову, зацікавлено.

— Прошу їх.

За мить на порозі з’явилися мадам Бержерон — кремезна, завжди зібрана, з обличчям, що нагадувало добре випрасувану скатертину, та її донька Лора — скромна, з цікавими очима й м’якою усмішкою.

— Пані Мадлен, — почала мадам Бержерон, низько вклоняючись, — ми з донькою хотіли попросити у вас дозволу… навчитися в вас нових узорів.

— Нових узорів? — я всміхнулася. — Ви про мереживо?

Лора зашарілася.

— Ми бачили вашу шалю… Вона така тонка, така… витончена. А ці вузори — наче квіти! У нашому містечку таке ніхто не плете.

Я кивнула, тепло глянувши на них.

— Залюбки поділюся. Але є одна умова: ви навчите мене ваших місцевих секретів — які тканини краще для носіння тут, як шити, щоб не розходилося після місяця носки. Домовлено?

Мадам Бержерон враз повеселішала.

— Звісно, пані! Ми ж майстрині, нам цікаво все нове!

Так розпочалася наша нова змова. Ми одразу домовилися, що я збиратиму у вільний час охочих дівчат для спільного рукоділля. А охочі з’явилися швидше, ніж я сподівалася — доньки коваля, Лора, навіть декілька дівчаток із сиріт, які допомагали по садибі.

---

Після полудня я пішла на прогулянку маєтком, заодно перевірити запаси. До мене приєдналися двоє дітей — Марі та веселий, рудий Тома, що знав усі закутки міста.

— Пані Мадлен, а можна ми з вами? Ми знаємо, де найкращі прилавки, — весело запропонувала Марі.

— Звісно. Ви й будете моїми провідниками.

Вони захоплено взялися розповідати, що де краще купувати: «Тут булки найпухкіші», «А тут м’ясо свіже, тільки не кажіть продавчині, що вас прислав старий Лоран — вона тоді ціну скине», «Отам найсмачніші пиріжки, але головне — встигнути, бо розбирають, як гарячі пиріжки!»

Я сміялась, слухаючи їхні жарти й поради.

— А найголовніше, пані Мадлен, — таємниче додала Марі, — тут є один ювелір, він і вашого татуся пам’ятає! Він може купити у вас що завгодно, тільки спершу добре поторгуйтеся.

— О, я люблю хороші торги, — посміхнулася я.

---

Ювелірна лавка справді вразила мене: старовинний кам’яний будинок із товстими стінами, всередині — запах полірованого дерева та металу. Господар, пан Етьєн, був кремезним дідусем з сивою борідкою й пильним поглядом.

— Пані Мадлен? — прищурився він, уважно розглядаючи мене. — А ви таки дуже схожі на свою матінку. Вона колись тут купувала каміння, ще коли ви були геть дівча.

— То ми знову зустрілися, пане Етьєн, — відповіла я, кладучи на прилавок кілька старих прикрас. — Хотіла б дізнатися про їхню вартість. І ще маю дещо показати.

Я витягла свої вироби — намисто з дрібного бісеру й тоненькі сережки з бісеру та дроту. Він уважно роздивлявся.

— Дивина… Така тонка робота! Це ж треба, який дрібний бісер. І плетіння… Мабуть, доведеться мені вчитися у вас. А ви не думали виставити свої речі на продаж?

— Думаю, — усміхнулася я. — Але спершу мушу облаштувати помістя. Ви б не мали нічого проти, якби я час від часу здавала вам прикраси на продаж?

— Аякже! Тільки умова — ви робите, я продаю, прибуток ділимо порівну. І ще — зробіть мені щось на зразок оцього намиста, але з перлами, для однієї дуже примхливої клієнтки. Якщо їй сподобається — замовлення посипляться, як дощ.

Я погодилася, вже уявляючи, як ті примхливі клієнтки б’ються за мої прикраси.

---

Повертаючись, ми ще зайшли до коваля — я хотіла замовити тонкі спиці, гачки для в’язання та дріт для ювелірних виробів. Коваль, побачивши мої ескізи, зацікавився.

— Такого я ще не робив, але спробую, — вусатий майстер посміхнувся. — Якщо вдасться, ми з вами будемо багаті.

Я йому по-дружньому підморгнула:

— Домовились! Тільки перший набір — для мене.

---

Повернувшись додому, я разом із нянею почала складати план закупівель на зиму. Я рахувала: борошно, крупи, сіль, мед, сушені трави, горіхи, тканини, нитки, овочі, масло, сири.

— А ще треба подумати, як офіційно закріпити дітей за маєтком, — сказала я, знову відкладаючи перо.

Няня хитро усміхнулася:

— А тут якраз пан Армен обіцяв допомогти. Він знає закон краще за місцевих бюрократів.

Я всміхнулася.

— Отже, знову доведеться зустрітися з нашим інтригуючим стряпчим.

Фелікс, що спав на полиці, навіть не підняв голови, лише прокоментував уві сні:

— Господине… не забудь усміхатися. Ці чоловіки на це клюють.

Я тільки засміялася у відповідь.

Мій світ потроху ставав саме таким, як я й мріяла.