Роздiл 27.

27

Наступного ранку садиба гуділа, наче вулик перед бурею. Мадам Морель організовувала слуг — усі чекали на прибуття стряпчого Армена, аби укласти офіційні угоди з ремісниками. Я, примружившись, сиділа за столом у кабінеті, переглядаючи рахунки та креслення.

Фелікс ліниво розтягнувся на підвіконні у вигляді кота й буркотів собі під ніс:

— Усе тобі мало, господине. Ти вже зібрала дітей, ремісників, вчителів, та ще й у справи голову пхаєш. Час шукати тобі корону.

— Я вже маю одну, — усміхнулася я, не відриваючись від паперів. — Називається "вижити у цьому світі з гідністю".

Фелікс хмикнув.

— Ну-ну. Та я б іще назвав твою корону "пані з бісером та язиком гострим, як бритва".

Я не встигла йому відповісти, як у двері постукали.

— Пані Мадлен, до вас стряпчий Армен, — почувся голос мадам Морель.

Я повільно підвелася, випростала спину, відчинила двері.

---

Він з’явився, як завжди, бездоганний. Темний камзол, блискучі чоботи, волосся, зібране у хвіст, і погляд, від якого серце мимоволі стискалося. Але сьогодні щось було інакше. У його блакитних очах виблискувала грайлива іскра.

— Пані Мадлен, — промовив він, злегка схиливши голову. — Сподіваюся, я не відволік вас від чарівних обрахунків.

Я тонко всміхнулася.

— Навпаки, пане Армене, ви з’явилися дуже вчасно. У мене саме назбиралося кілька запитань.

Він пройшов до кабінету, легко ковзнувши поглядом по книжкових полицях.

— Як завжди, з вами цікаво мати справу. Але сьогодні я не лише для того, щоб обговорити угоди. У мене є ще дещо.

— Що саме? — я всілася у крісло, не відводячи від нього погляду.

Армен дістав з портфеля кілька документів, розклав їх на столі.

— Перше — угоди з вашим ковалем і склодувом. Усе прозоро, справедливо. Ви матимете відсоток з продажів, а майстри зобов’язуються не передавати креслення без вашої згоди.
Друге — список учителів, серед яких є та сама мадам Селеста. Але… — він зробив паузу, придивляючись до мене уважніше, — тут також є одна кандидатура, яка може вас зацікавити.

— Хто це? — я втягла повітря, відчуваючи ледь помітний запах його парфумів — щось цитрусово-деревне, небезпечно приємне.

Армен повільно підсунув мені аркуш.

— Колишній магічний ремісник, знаний як майстер Луран. Він колись працював у столиці, викладав у Академії Магії, але зник з очей після великого скандалу. Кажуть, він… м’яко кажучи, нетиповий. Проте його знання — безцінні.

Я провела пальцем по рядках, відчуваючи, як у грудях зростає зацікавлення.

— І чому ви вважаєте, що він підійде нам?

Армен легенько всміхнувся.

— Бо він, як і ви, не визнає чужих правил. А ще… — він нахилився ближче, його голос став майже шепотом, — кажуть, що він також вірить у те, що магія — це ремесло, а не забавка для вищого світу.

Я вдихнула глибше. Це був мій шанс.

— Добре. Запросіть його. Але спершу я хочу побачити його особисто.

Армен кивнув, і ми підписали угоди.

---

Коли він збирав документи, я запитала:

— Пане Армене, скажіть чесно: навіщо ви так допомагаєте мені? Ви ж самі бачите, що я тут чужа.

Він зупинився, його очі потемнішали.

— Ви не така вже й чужа, пані Мадлен. Ви… нагадуєте мені одну дуже вперту жінку з минулого. Вона теж прагнула самостійності, і світ її за це ненавидів.

Я здивовано зиркнула на нього, але він уже вдягав рукавички, ховаючи справжні емоції за звичним холодом.

— Може, колись я вам про неї розповім.

Він вклонився й вийшов, лишивши після себе легкий аромат спецій та цитрусу, а ще — дивне відчуття, що я тільки-но доторкнулася до великої таємниці.

---

Фелікс, який увесь цей час удавав, що спить на вікні, нарешті обізвався:

— Ох, господине, це ж скільки інтриг ти ще вплутаєшся… Я вже наточив лапки, щоб записувати все у хроніку.

Я розсміялася.

— Не поспішай, Феліксе. Ми ще навіть не починали по-справжньому.

— Ага, а я думав, це вже п’ята серія драми! — хихикнув він, стрибнувши до мене на коліна. — Але я скажу тобі по секрету… Цей Армен цікавий. Дуже цікавий. Але небезпечний.

— Я це відчуваю, — шепнула я.

Фелікс нахилив голову.

— І ще одне, господине. Поки ти милувалася його очима, я зауважив дещо цікаве. В його речах є знак столичного уряду. Дуже старий, потаємний. Він точно не простий стряпчий.

Мене мов струмом пробило.

Я погладила Фелікса по голові й посміхнулася — спокійно, впевнено, вже будуючи нові плани.

— Тим цікавіше гра. Час мені також зіграти у приховану партію.

---

Я підвелася, розгорнула вікно, впустивши свіже повітря. Внизу діти гралися на подвір’ї, садиба жила своїм гамірним життям, майстри готувалися до роботи.

Я вдихнула повітря на повні груди.

Це був мій дім. Моє місце. Моя гра.

І я мала намір виграти її на всіх полях.

Навіть якщо доведеться грати проти самого стряпчого Армена.