Роздiл 25

25

Увечері того ж дня я довго не могла заснути. Думки крутилися навколо стряпчого Армена та його загадкової пропозиції. Мадам Селеста… Колишня викладачка академії магічного рукоділля. Це звучало надто привабливо, щоб відмовитися.

Фелікс, розлігшись на подушці у вигляді пухнастого шиншила, ліниво промуркотів:

— Господине, ти так довго крутишся, що мені вже від тебе морською хворобою віє. Чи, може, це любовна лихоманка?

Я пирхнула, закутуючись у ковдру.

— Це не лихоманка, Феліксе. Це стратегія. Усе надто вчасно складається.

— Ха, як скажеш. Але цей Армен… він не такий простий, як хоче здаватись, — буркнув мій фамільяр, примружуючи очі. — Від нього пахне не лише хорошим вином і дорогими парфумами. Там ще й порохом тхне. І чимось... царським.

— Я це давно зрозуміла, — всміхнулася я. — Але я люблю спостерігати, перш ніж робити ходи.

---

Наступного ранку мене розбудила не чергова капость Фелікса, а стукіт у двері. У кімнату зазирнула мадам Морель:

— Пані, вибачте, але до вас на подвір’я прибув екіпаж. Пан Армен особисто. І не сам, а з тією пані, про яку ви говорили.

Я відразу прокинулася, стрибнула з ліжка, почала швидко заплітати косу.

— Ох, ну хоч попередили б! — бурмотіла я, застібаючи ґудзики. — Ці аристократи, їм хоч о півночі приїзди дозволяй.

— О, ти мені подобаєшся щораз більше, — Фелікс весело розпластався на вікні. — Хочеш, я на них із даху стрибну? Для ефекту.

— Сиди тихо, — огризнулася я, завершуючи зачіску.

---

Я зустріла гостей у вітальні. Армен, як завжди, бездоганний: у темному синьому камзолі, з легкою усмішкою й холодним поглядом. А поряд — жінка років сорока, у строгій сукні сірого кольору, з витонченими рисами обличчя, високою зачіскою й поглядом, який змушував спину випростати автоматично.

— Пані Мадлен, — Армен трохи вклонився. — Дозвольте представити мадам Селесту Морґан. Одна з найкращих майстринь магічного рукоділля у цій країні. Хоч зараз вона на "вільному плаванні".

Мадам Селеста кивнула мені.

— Чула про вас багато. Кажуть, у вас незвичайний погляд на магію.

Я стримано всміхнулася.

— Я не чаклунка, якщо ви про це. Але практичність ніхто не скасовував. Прошу, сідайте. Чаю?

Селеста придивилася до мене уважніше, сіла дуже акуратно, випрямивши спину.

— Чай — залюбки. Але спершу хочу зрозуміти, з ким маю справу. Ваша мета?

Я не здригнулася, хоча її прямота була гострою.

— Мета проста. Вижити у цьому світі, не продавши себе першому, хто запропонує титул чи обіцянки. Створити власну справу. Навчити дітей, які під моїм дахом, не лише читати, а й захищатися. А ще — відродити ремесла, які тут давно забуті.

Армен, що сидів поряд, примружився з ледь помітною усмішкою.

Селеста ж відставила чашку.

— Ви амбітна. Це добре. Але попереджаю одразу: я не працюю з тими, хто хоче лише гратись у магію заради забавок. Якщо візьмуся — вимагатиму повної віддачі. І ще одне. Я не буду з вами надто ввічливою.

Я засміялася — щиро, голосно, з полегшенням.

— О, тоді ми точно знайдемо спільну мову! Бо я терпіти не можу пихатих церемоній. А прямоту люблю.

Селеста теж легенько всміхнулася — здається, ми обидві зрозуміли одна одну без зайвих слів.

---

Ми довго обговорювали майбутнє навчання дітей. Виявилося, що Селеста володіє не лише класичною магією рукоділля, а й тонкими побутовими чарами, які раніше навчали тільки у вищих колах.

— Ваша ідея про ткацтво, мереживо, бісер — це не лише хобі, — пояснила вона. — Це стародавній вид магії. Жінки передавали його поколіннями, саме через вишивку, мереживо, шиття. Ви відчуваєте це, навіть якщо не усвідомлюєте.

Я замислилася. Десь у глибині душі я й справді знала: коли я тримаю голку, нитку чи дріт, я відчуваю себе спокійною, наче у безпечному колі.

— Тож ви навчите нас? — обережно спитала я.

Селеста підвела брову.

— Навчу. Але попереджаю: навчання буде суворим. Навіть діти не уникнуть труднощів. Але якщо впораються — матимуть силу, яку не зламає жоден аристократ.

Я посміхнулася.

— Ми впораємось. Повірте, тут діти не з лякливих.

Армен, що спостерігав за нами, нарешті додав:

— От і чудово. Місто вже гуде про вашу майстерню. Тож скоро доведеться не лише шити мереживо, а й захищати своє місце у цьому павутинні інтриг.

Я кивнула, відчуваючи, як усередині мене розгоряється нове полум’я.

Майстерня. Магія. Новий учитель. Бізнес. Діти.
А ще — майбутній ринок, що чекає на перші вироби.

— Час працювати, Феліксе, — шепнула я.

Фамільяр задоволено муркнув:

— Час починати твою власну імперію.

І десь у глибині душі я знала: він має рацію.