Роздiл 24.

24

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай. У маєтку ще дрімали, навіть Фелікс лише сонно ворушив вухом на моїй подушці.

Але мене чомусь розбурхала сама думка про запрошення на обід. Я не звикла до таких манер. У моєму колишньому світі зазвичай усе вирішувалося офіційними листами або ж сухими перемовинами. А тут… Запрошення на обід, ще й від чоловіка з репутацією головного серцеїда міста.

Я глянула на дзеркало.

— Ну що, Маріє… тепер ти — Мадлен. Час грати роль до кінця.

Я обрала одну з нових суконь — скромну, але зі смаком: м’який блакитний шовк, рукави-ліхтарики, витончене мереживо по коміру. Заплела волосся у стриману зачіску, лише кілька локонів залишила вільними.

— Ти йдеш підкорювати серця? — Фелікс зітхнув, перевертаючись на бік. — Чи рахувати майбутні прибутки?

— Ти чудово знаєш, що друге, — усміхнулася я, застібаючи сережки.

— Але як приємно, що перше не виключається! — пробурмотів він, ховаючись у моєму капелюшку, аби ніхто його не побачив дорогою.

---

Я вийшла з дому без супроводу дітей чи няньки — цього разу мені потрібен був власний простір.

Вулиці були вже людні. Торговці розкладали свій товар, господині торгувалися, діти бігали з кошиками, а чоловіки обговорювали новини.

Я йшла спокійно, але з кожним кроком відчувала, як на мене спрямовуються погляди.

"Ось вона! Та сама Мадлен!"
"Кажуть, стряпчий її вже заміж кличе!"
"І не скажеш, що вона чаклунка! Така молода, гарна, глянь!"

Я не звертала уваги. Хіба що на розі, біля крамниці спецій, мене перестріла знайома постать — Лізетт, зі своїм вірним почтом таких самих пліткарок.

— О, пані Мадлен! — протягнула вона з фальшивою усмішкою, перегородивши мені шлях. — І знову ви одна… Ой, та це ж просто небезпечно — такій молодій дівчині блукати без супроводу!

Я зупинилась, вдивляючись у її обличчя.

— Пані Лізетт, ви ж знаєте, небезпечно — це коли людина не має мізків. А я, на щастя, звикла їх використовувати, — холодно відповіла я, ледь усміхнувшись.

Лізетт аж сполотніла, та швидко отямилася, піднявши підборіддя.

— О, яка відвага! Напевно, не дарма ви так захопили нашого милого стряпчого. Ви певно знаєте такі секрети… Які простій пані й не снилися.

Її подруги засміялися.

Фелікс ледве стримувався, щоб не зареготати на весь базар.

Я ж зробила крок ближче, злегка нахилившись до Лізетт, щоб слова чула тільки вона.

— Ви навіть не уявляєте, які саме секрети я знаю, пані. Але повірте, вам вони ні до чого — ви б просто не витримали, — прошепотіла я майже ніжно й відійшла, залишивши її стояти з круглими очима.

---

Я дійшла до готелю, де зупинився Армен. Його камердинер провів мене до приватного кабінету з великими вікнами та видом на річку.

І от, коли двері за мною зачинилися, стряпчий підвівся назустріч — і я вперше побачила його без офіційного одягу, без перуки, у простій темній сорочці з легким жилетом.
Високий, стрункий, погляд пронизливий, а та сама татуїровка на шиї трохи визирала з-під коміра.

— Пані Мадлен, — його голос був теплий, з ледь помітною насмішкою. — Ви сьогодні особливо небезпечні.

— А ви сьогодні особливо прямолінійний, — відповіла я, вмощуючись у крісло.

Він усміхнувся.

— Я завжди такий. Але справа не про нас із вами. Я почув, що у вас неабиякий хист до ремесла. І хочу запропонувати знайомство з однією особою.

— Так? — я підвела брови. — І хто ж ця загадкова особа?

— Колишня викладачка академії магічного рукоділля, — він подивився на мене уважно. — Жінка з великим досвідом у побутовій та ремісничій магії. Вона шукає роботу й давно вийшла за межі академічних правил.

— Ви натякаєте, що вона не лише вишивати вміє? — спитала я, хитро посміхаючись.

Армен нахилився вперед, змовницьки знизивши голос:

— Вона вміє... відкривати нові шляхи. Її звуть мадам Селеста. І, якщо дозволите, я вас познайомлю.

Я зробила вигляд, що трохи вагаюся, але насправді вже вирішила.

— Гаразд. Але одразу попереджаю: моя майстерня — це не просто рукоділля. Це стратегія виживання. І експериментів я не боюся.

Він сміявся довго, щиро.

— Пані Мадлен, я вже давно зрозумів: ви — не з тих, хто боїться.

Я обережно ковтнула чаю й кинула напівжартома:

— А от я інколи думаю, що саме ви — з тих, кого треба боятися.

Армен знову усміхнувся, але вже інакше — трохи темніше, з натяком.

— Можливо. Але я ж, як і ви, — на боці розумних.

---

Коли я вийшла на вулицю, Фелікс засичав мені у вухо:

— Господине, я не знаю, що страшніше: твої вишукані прикраси чи твої нові знайомства.

Я усміхнулася, розправляючи плечі.

— Це тільки початок, Феліксе. Тепер у нас буде і майстерня, і магія, і новий гравець у цій грі.

І як же приємно було знати, що все — тільки починається.