Роздiл 20.

20

Ранок видався напрочуд сонячним. Я давно планувала вийти до міста, тож без зайвих вагань наказала няньці підготувати екіпаж. Вирішила взяти з собою Аделін та Жанетту — дівчатка гарно поводилися та могли підказати, де найкращі крамниці.

Фелікс, звісно ж, наполіг на супроводі.

— Я невидимкою піду, — нахабно заявив він, уже перетворюючись на ледь помітного пташеня. — Раптом знову якийсь казан із щастям звалиться на твою голову?

— Або знову стряпчий на шляху з’явиться? — піддражнила я його.

— Я лише подивлюся на обличчя тих, хто зітхає за цим красунчиком, — лукаво всміхнувся Фелікс, зручно вмощуючись у складках мого каптура.

---

Місто цього ранку було особливо жвавим. Люди снували туди-сюди, вози скрипіли, торгівці вигукували пропозиції. Ми з дівчатами зупинилися біля крамниці ювеліра, коли почувся знайомий, оксамитовий голос:

— Пані Мадлен, яка приємна несподіванка.

Армен. Вишуканий, як завжди, у темно-синьому камзолі, з ідеально зав’язаним шовковим шарфом. Його очі-бурштини з синявою спокійно вивчали мене.

— Я мала намір вас відвідати, — спокійно сказала я, відповідаючи на його ледь зухвалу усмішку. — Але, як бачу, доля сама вирішила все за нас.

— Доля, — повторив він, підійшовши ближче. — Її слід поважати. Ви чарівно виглядаєте, пані.

— І знову ваше мистецтво компліментів працює бездоганно, — парирувала я.

Армен хотів було щось відповісти, коли до нас раптово підлетіла молода жінка — висока, в яскраво-червоній сукні, з пишною зачіскою, густо нафарбованими губами та дуже розлюченим обличчям.

— Армене! — її голос дзвенів, як скло, що от-от трісне. — Ти знову фліртуєш із кожною зустрічною?!

Я ледь не розсміялась, але стрималась, відступивши на крок убік.

— Лізетт, — сухо мовив він, навіть не обертаючись до неї. — Ми ведемо цілком пристойну розмову.

— Пристойну? З цією… з цією провінціалкою?! — вона зневажливо оглянула мене з голови до п’ят.

Ось тут я не втрималась.

— Ах, як приємно, коли тебе називають провінціалкою у твоєму ж власному місті, — холодно усміхнулася я, зухвало піднімаючи підборіддя. — Справді, пані, дякую за комплімент.

Лізетт почервоніла від люті, але Армен зупинив її холодним поглядом.

— Вистачить. Мені не цікаві істерики. Порада на майбутнє, Лізетт: ревнощі — це не прикраса, а хомут.

Вона розвернулась і, грюкнувши червоними п’ятками, зникла за рогом, залишивши по собі шлейф парфумів і пліток.

---

Я зберігала кам’яну міну, але Фелікс уже шепотів у моє вухо, ледь стримуючи сміх:

— Господине, це була битва століття! Ти її одним словом розтрощила! Вона ще тиждень ночами в подушку плакатиме.

Армен повернувся до мене з ледь помітною усмішкою.

— Вибачте за цю сцену, пані Мадлен. Деякі дами схильні перебільшувати значення ввічливого слова.

— Мені здалося, вона перебільшила не лише слово, а й усі свої гідності, — відпарирувала я.

Він засміявся. Чесно, відкрито.

— Можливо, я починаю розуміти, чому всі казали, що ви — жінка, яка не пасує до звичних мірок.

— О, я ще багато разів здивую вас, пане Армене, — спокійно відповіла я, відчуваючи, як усе місто вже дивиться на нас.

---

Ми розпрощалися після короткої розмови про справи — я таки домовилася, щоб він знайшов учителя магії, — а дівчата захоплено шепотіли позаду:

— Пані Мадлен, ви така смілива! Всі боялися Лізетт, а ви її… просто знищили!

Я підморгнула їм:

— Запам’ятайте одне, дівчата. Якщо жінка носить червоне плаття, це ще не значить, що вона править балом. Іноді балом править та, хто тримає нитки.

Фелікс задоволено муркнув:

— І як тут не любити тебе, господине? Я навіть сам закохаюся, якщо так далі піде.

Я розсміялася.

А в голові вже зріла думка: Армен — той ще хитрий гравець. Але, здається, ця партія мені навіть подобається.

Дуже подобається.