Роздiл 19.

19

Після бурхливого вечора, повного сміху й обіцянок, ранок настав спокійно, навіть занадто. Я звично прокинулася під веселий вереск Фелікса, що цього разу обрав вигляд смугастої білочки та стрибав просто на моє ліжко.

— Підйом, господине! Свіже повітря, нові клопоти й аромат фінансових авантюр! — вигукував він, запалюючи всю кімнату власним ентузіазмом.

Я позіхнула й розтягнулася на ліжку, криво всміхаючись:

— Ох, як же мене покарало долею — замість кави вранці отримую білку з надлишком цинізму.

— Це ж не я тебе сюди заніс! — радісно огризнувся він. — Але, як бачиш, я — бонус до твого нового життя. Ти хіба жалієшся?

Я хмикнула, вибираючись із ліжка. Поки я вмивалася, Фелікс уже встиг перетворитися на песика й побігав по кімнаті, час від часу шепочучи всілякі непристойно веселенькі репліки про стряпчого Армена.

— Гаразд, досить уже, — я махнула на нього рукою. — Сьогодні важливий день. Ми починаємо майстерню.

---

Після сніданку я розклала на столі свої інструменти, намистини, дроти, кілька ескізів брошок та підвісок. Моє нове захоплення розгорнулося на повну силу.

Не встигла я навіть закріпити перший камінчик, як до мене підійшла Аделін — одна з дівчаток-сиріт, допитлива та моторна.

— Пані Мадлен, можна подивитись, що ви робите? — несміливо запитала вона.

— Не просто можна, а й потрібно, — я посміхнулася, роблячи їй місце біля себе. — Дивись уважно, це не просто прикраси. Це магія рук і терпіння.

Аделін захоплено стежила за кожним моїм рухом, і незабаром її пальці самі потягнулися до бісеру.

— А можна спробувати? — її очі палали інтересом.

— Якщо обіцяєш не лінуватись і не кидати на півдорозі, — підморгнула я.

Вона кивнула так завзято, що я навіть засміялась. Разом ми почали плести простий браслет. Її пальці ще незграбно, але впевнено працювали з бісером. Я терпляче пояснювала, як натягувати нитку, як формувати візерунок.

З часом до нас приєдналися ще кілька дітей — комусь стало цікаво за нами спостерігати, комусь заманулося спробувати.

— Це ж як чаклунство! — вигукнула Жанетта, коли на її долоні заблищала перша намистина.

— Усе життя — суцільне чаклунство, якщо вміти правильно дивитися, — філософськи відповіла я, розсміявшись сама з себе.

---

Але не встигли ми як слід розійтися з бісером, як раптом у коридорі зчинився галас. До кімнати вбіг Ноель, очі округлені:

— Пані Мадлен! У Мартена з рук пішов… світло! Справжнє! Воно навіть підпалило край ганчірки!

Я підхопилася, кивнувши дітям залишитися.

Мартен сидів на підлозі в майстерні, переляканий, а біля нього справді диміла ганчірка. Його долоня світилася ніжно-золотим сяйвом, яке поступово згасало.

Я швидко перевірила його руку — ціла, лише трохи почервоніла.

— Як це сталося? — спокійно, без паніки запитала я.

— Я… я просто сердився, що в мене не виходить з бісером, — пробелькотів хлопець. — А воно як спалахнуло… саме…

— Це перший магічний вибух, — тихо сказала я, поглянувши на няньку, що вже стояла в дверях.

— Я ж попереджала, пані, — зітхнула вона. — Тут не обійтися без наставника.

Я глянула на Фелікса, що вже зручно сидів на полиці, спостерігаючи за всім цим, як за цікавою п’єсою.

— Ну що, мій язикатий друже, здається, ми трохи запізнилися з вчителем, — пробурмотіла я.

Він розтягнувся в посмішці.

— Я знав, що ці дітлахи не прості. Дехто з них не просто іскру має — у них полум’я!

---

Того ж вечора ми зібралися в кухні, за великим столом. Няня й мадам Морель готували чай, я ж малювала на папері схему маєтку й нотувала, скільки кімнат треба виділити під майстерню, заняття та майбутню магічну лабораторію.

— Нам потрібен наставник негайно, — сказала я, стискаючи олівець. — Армен казав, що знає когось. Я попрошу його допомогти.

— І ще, пані, — додала мадам Морель. — Потрібно подумати про офіційну реєстрацію майстерні. Як не крути, ви вже майже торгова гільдія.

— А ще — кухня! — вигукнула кухарка. — Якщо діти житимуть тут постійно, харчів треба більше, а отже, треба закупити новий посуд і продукти.

— Господине! — вигукнув Фелікс, перетворившись цього разу на кота з золотими очима. — Я тобі скажу таке: ти створила нову стихію — домашній хаос із натяком на прибуток!

Я засміялась, відчуваючи, як у грудях розливається тепло.

— Значить, час приручити цей хаос, — твердо сказала я. — Завтра вирушаю до Армена.

А в голові вже крутились думки:
Наставник. Майстерня. Магія. Ювелірна справа. І вся ця зграя шибеників, що вже стали моєю родиною.

Ну що ж, вперед. Відступати вже нікуди.