Роздiл 18.

18

Армен прибув наступного ж ранку — як завжди, вишукано вдягнений, з тією ж легкістю у поставі, що змушувала жінок несвідомо пригладжувати зачіски.

— Пані Мадлен, — його голос, оксамитовий та насмішкуватий, змусив навіть няньку розгублено позирнути на нього. — Ви хотіли поговорити про юридичні тонкощі?

— Про юридичні, а може, й про тонші, — відповіла я з посмішкою, запрошуючи його до кабінету.

Армен уважно оглянув мій кабінет, окинув поглядом сувої, інструменти для вишивки та бісеру, і навіть не приховав щирого захоплення.

— Ви або готуєтеся до великого святкування, або до перевороту, пані Мадлен, — мовив він, зручно вмощуючись у кріслі.

— Скоріше до обох одразу, — не відстаючи в іронії, відповіла я.

Я виклала перед ним суть справи: маєток, діти, потрібні офіційні документи, щоб закріпити їх як підопічних і майбутніх спадкоємців. Армен слухав дуже уважно, з тією самим напівусмішкою, що час від часу робила його схожим на ката, який розважається думкою про майбутній вирок.

— Ситуація цікава, — нарешті мовив він. — Згідно з законами, сиріт можна взяти під опіку лише за згодою ради міста або з благословення храму. Але… — тут він зробив паузу, насолоджуючись моментом, — є лазівка. Ви маєте титул. Аристократка, навіть без багатства, може прийняти під опіку дітей у разі, якщо вони проживають у її домі не менше півроку без заперечень з боку магістрату.

— Чудово, — сказала я. — І що потрібно для початку?

— Моє клопотання до ради міста й ваш особистий підпис під документом, — Армен відкрив папку й поклав переді мною чистий пергамент. — А ще… — він примружився, вивчаючи мене. — Вам доведеться з’явитись особисто на засідання ради за кілька тижнів. Відмовити графині не зможуть, та формальність мусить бути дотримана.

— Мені це не страшно, — я підписала папір без вагань.

Він спостерігав за мною з відвертим інтересом.

— Ви дуже не схожі на тих, кого я зустрічав у подібних ситуаціях. Вам байдуже, що скажуть інші.

Я знизала плечима.

— Мені байдуже, що думають про мене ті, хто живе чужим життям. У мене свої справи.

Армен відкинувся в кріслі, спостерігаючи за мною так уважно, що я відчула, як під шкірою пробігає легкий холодок.

— Ви не боїтеся. І це мене інтригує.

— Зате я боюся витратити даремно час. Ви закінчили? — я навмисне змінила тему, повертаючи його до справи.

— Майже, — він підняв перстень із мого столу, той самий, що я вирішила продати. — Можу припустити, що ви також цікавитесь продажем фамільного добра?

— Лише зайвого. Я не збираюсь віддавати на торг свою історію, — я вийняла з шкатулки ті прикраси, що обрала для продажу. — Ось ці можу запропонувати ювелірові.

Армен оглянув їх із професійною цікавістю.

— Непоганий смак. Пропоную вам угоду: я допоможу з продажем, отримаю комісію — десять відсотків, і дам вам рекомендації щодо інших можливих інвесторів. Зараз на півдні якраз шукають майстрів у дрібних ремеслах.

Я поглянула на нього з лукавою усмішкою.

— Ви намагаєтесь мене підкупити?

— Ні, — відверто усміхнувся Армен. — Я намагаюсь залишити вас у місті надовго. Тут бракує людей із вашою хваткою.

---

Після його відходу я довго сиділа, розглядаючи підписаний документ. Усе йшло значно швидше, ніж я очікувала. Фелікс у вигляді блискучої білої білки стрибнув на підвіконня й пирхнув:

— Пощастило тобі з цим Арменом. Як би я був людиною — уже сам би закохався!

— Він небезпечний, — задумливо сказала я, розглядаючи власний підпис. — Але саме такі союзники зараз мені потрібні.

— Та ти ж сама небезпека! — розсміявся Фелікс. — Скоро твій маєток стане фортецею впливу. Ось побачиш.

---

Увечері я зібрала всіх у великій залі — дітей, няньку, служниць, мадам Морель.

— Від сьогодні ми будуємо нове життя, — почала я. — Ми не просто маєток. Ми спільнота. І кожен із вас — її частина.

Очі дітей горіли від гордості й цікавості. Мадам Морель ледь помітно посміхнулася.

— Ми навчимося не лише магії, — продовжила я, — але й ремесел, торгівлі, науки. Наш дім буде сильним. Я вам це обіцяю.

— А якщо знову з’являться ті, хто захоче забрати нас? — несміливо запитав Ноель.

Я усміхнулася, підходячи до нього.

— Тоді я стану між ними та вами. І повір, хлопче, я вмію кусатись.

У залі вибухнув сміх, а Фелікс, уже у вигляді веселого песика, голосно вигукнув:

— Господине, я завжди знав, що ти — наш головний дракон!

Я засміялась разом з усіма.

Так почалась нова глава мого життя. А відчуття було таке, наче десь у повітрі вже зачаїлась буря.

Та хіба я колись боялася грози?