Роздiл 16.

16

Мадам Морель прибула до маєтку вже наступного ранку — вразила всіх не лише строгим виглядом, а й тим, як впевнено заходила у двір, наче була тут господинею.

— Порядок у магії починається з порядку в домі, — заявила вона, ще навіть не знявши накидки. — Відтепер тут діятиме інший розклад.

Діти одразу ж насторожилися, а я, спостерігаючи за їхніми поглядами, ледь стримала усмішку.

— Для початку, — мадам Морель розклала на столі свої книги та сувої, — мені потрібен кабінет для занять. Просторий, із вікнами, краще всього — на сході.

Я вже знала, що віддам під це колишній бальний зал. Хай магія тут станцює свій танець.

— Кабінет матимете. Чим ще можу посприяти?

Вона зиркнула на мене оцінююче.

— Власна дисципліна. Ви — перша учениця. Я вже відчуваю ваш потенціал. Глибоко прихований, але дуже… дикий.

Я невимушено розсміялася.

— Дикий — це про мене в цілому.

Мадам Морель на це лише загадково всміхнулася.

---

Того ж дня вона почала заняття з дітьми. Я спостерігала, як вона працює з ними — спокійно, але строго, наче вправний ювелір з тонким сріблом.

— Ваша магія — це не іграшка, — пояснювала вона дітям. — Це інструмент виживання, ремесла та сили. Дівчата й хлопці, немає значення. У вас є іскра — значить, ви її розпалите. Або згаснете.

Її уроки нагадували радше алхімію, ніж класичну магію: розтирання трав, робота з амулетами, вивчення рун, але все дуже побутове, прикладне.

Мене це цілком влаштовувало.

---

Поки діти вчилися, я, як справжній прогресор, розпочала свій план: ювелірна справа мала стати джерелом доходу.

Я вирушила до ювеліра — старого знайомого, який ще пам’ятав моїх батьків.

— Пані Валуа… Ніколи б не подумав, що ви повернетесь у наше місто як майстриня, — він оглянув мої прикраси з повагою. — Та це ж дрібне диво! Звідки така техніка?

— Стародавні секрети, — лукаво відповіла я.

Ювелір довго розглядав бісерні стрічки, мереживні ланцюжки, сережки й кулони, зроблені з дроту та скла, вкраплені моїм «ручним» бісером.

— Це можна продавати. І не дешево, — сказав він нарешті. — Я дам вам полицю в моїй лавці. За частку прибутку, звісно.

— Чудово, — я посміхнулася. — Але є ще одне: я шукаю меценатів для створення мануфактури бісеру та проволоки. Маю ескізи, креслення, рецепти скла.

Ювелір аж присвиснув.

— Ви небезпечна жінка, пані Валуа… Ви не просто хочете вижити. Ви хочете будувати.

— Саме так, — не стала я приховувати. — І мені потрібен партнер, який розуміє, що майбутнє — це не лише золото, а й скло, дріт і талант.

Він довго мовчав, тоді нарешті кивнув.

— Я допоможу. Але за однієї умови: ви мене навчите цій техніці.

Ага, почалось!

---

Повернувшись додому, я застала няню та мадам Морель за важливою розмовою.

— Пані Мадлен, вам слід подумати ще про одну справу, — почала няня. — Зима близько. Варто почати готувати льох, сушити трави, варити варення. Придбати прянощі, мед, муку.

Мадам Морель додала:

— І не забудьте про магічний запас. Є речі, які взимку не знайдеш.

— Схоже, я знову йду на базар, — зітхнула я, дивлячись на списки. — Але цього разу — з торбою для бісеру й прикрас. Треба фінансувати ремонт.

Фелікс, перевтілений у песика з веселими вушками, підскочив до мене:

— Господине, на базарі пахне пригодами! Бери мене з собою, я обожнюю торгівлю… особливо, коли можна щось підкрасти. Ну… образно, звісно!

---

Наступний день приніс нові плани: я мала вирушити на базар разом із кількома дітьми та нянькою. Вони добре знали, де найкращі крамниці, а мені конче треба було тонка проволока, тканини, фарби, прянощі та інші дрібниці.

Також я вирішила зайти до коваля, з яким вже мала попередню угоду. Він був зацікавлений у створенні тонких голок, спиць та інструментів для вишивки та плетіння — я принесла йому креслення.

— Пані Мадлен, це ж… геніально! — вражено сказав він, вивчаючи мої схеми. — Якщо ви дасте дозвіл, я міг би виготовляти такі речі на продаж. Вам — частка.

— Звісно, — я погодилась одразу. — Мені потрібні гроші для відновлення маєтку.

Ми домовились про перші замовлення. Коваль пообіцяв навіть узяти до себе в учні двох підлітків з мого дому, щоб ті вчилися працювати з металом.

— Ви будуєте не лише маєток, пані Мадлен, — зауважив він, коли ми прощались. — Ви будуєте нову громаду.

Я лише усміхнулась у відповідь.

А я й не збиралась зупинятись.