Роздiл 13.

13

Останні сонячні дні літа тяглися ліниво, але мій маєток кипів, наче вулик. Всі носилися з ганчірками, продуктами, котлами для варення й тканинами. Діти метушилися, мов маленькі джмелі, допомагаючи дорослим та нишпорячи всюди, де не треба.

Я з ранку сиділа у кабінеті, рахуючи витрати й переписуючи списки. Мене вже знали на базарі як ту дивакувату пані, яка торгується як купець, але виглядає, як шляхтянка.

— Пані Мадлен, вам лист, — оголосив Жак, вбігши з конвертом у руках. — Приніс гонець від нотаріуса! Він тут новий, кажуть, гарячий парубок, усі жінки вже голову зламали через нього!

Я ледь не вдавилася чаєм, коли Жак додав багатозначно:

— Високий, очі сині, волосся чорне, голос — мов грім серед ясного неба, а ще, шепочуть, що на шиї у нього татуювання… Таємниче!

— Яка ще татуювання? — буркнула я, розпечатуючи листа.

— Кажуть, то знак долі, або таємного ордену! Він сам мовчить, тільки всміхається, наче щось знає.

Я кинула оком на підпис: Армен Дюваль, Стряпчий та Нотаріус Королівської Колегії.

Ох, чудово. Ще один красень із таємницями.

В листі пропонувалося зустрітися для оформлення документів щодо дітей, а також обговорити мої права на маєток та нові угоди.

— Ну що ж, — підвела я підборіддя. — Пора й мені побачити цього легендарного красеня.

---

Він прибув вже наступного ранку, точний, як годинник.

Я чекала його у вітальні, одягнена скромно, але елегантно — легка сукня з м’ятного полотна, з бавовняною шалею на плечах, яку я сама встигла дов’язати.

Коли ж двері відчинилися, я ледь не видихнула вголос.

Він був високий, стрункий, із широкими плечима, темне волосся ледь спадало на чоло, а очі… о ті очі! Яскраво-сині, пронизливі, холодні, наче сама річкова глибінь.

Його одяг — бездоганний, але без надмірностей. Проте головне — татуювання, що визирало з-під коміра на шиї. Щось химерне, схоже на витіюватий знак чи символ, тонкими лініями спадавши до ключиці.

— Пані Мадлен Валуа, честь маю представитися, Армен Дюваль, стряпчий, — його голос справді нагадував оксамитовий баритон, та ще й з ледве вловимим акцентом.

— Прошу, сідайте, месьє Дюваль, — відповіла я спокійно, хоча всередині в мене вже співали всі дзвони й гупало серце. — Схоже, в нашому містечку про вас ходять легенди.

Він усміхнувся тією небезпечною, ледве помітною посмішкою, від якої, здається, в жінок паморочилося в голові.

— Ах, я всього лише стряпчий. Але, безумовно, люблю порядок у справах.

---

Ми розібрали всі деталі щодо дітей. Армен уважно слухав, робив позначки, зрідка зиркаючи на мене з ледь помітною усмішкою.

— Ви хочете закріпити дітей за маєтком як підопічних? — уточнив він.

— Так, — відповіла я твердо. — І щоб мали право лишитися тут навіть після досягнення повноліття, якщо захочуть. Також мені потрібен дозвіл на навчання їх ремеслам та… особливим наукам.

Він підняв брову.

— Магія?

Я не здригнулась.

— Саме так.

Армен на мить замислився, а тоді написав ще кілька рядків у своєму зошиті.

— Ви дуже практична жінка, пані Валуа, — сказав він нарешті, поглянувши на мене прямо, без посмішки. — І… не схожа на ту, ким вас тут вважають.

— А ким мене тут вважають? — примружилась я.

— Покинуту спадкоємицю з добрим серцем, що не розуміє, у яку павутину влізла, — відверто відповів він.

Я ледь стримала сміх.

— Що ж, месьє Дюваль, повірте, я чудово розумію, куди вляпалась. А павутину я вмію не лише розплутувати, а й плести.

Його очі заграли блиском.

— Чудово. Мені подобаються жінки з головою на плечах.

---

Весь маєток потім ще два дні обговорював мого візитера.

— Та це ж гріх, така краса! — зітхала Аделіна на кухні, розтираючи борошно. — Я б заради нього й борщ варила, і в церкву щодня ходила!

— Кажуть, його хтось із столиці прислав! — шепотіла Елен, шию витягуючи, ніби ще хоче його побачити.

Фелікс, розвалившись на моєму ліжку, хихотів:

— Ну, ти й влипла, господине. Хочеш — не хочеш, а цей твій стряпчий ще нам тут пригод наробить.

— Поки що він мені потрібен лише як нотаріус, — відрубала я, хоча сама подумки згадувала його голос і той знак на шиї.

Таємниці. Схоже, в цьому місті я не єдина жінка з секретами.

---

Вечір ми закінчили біля каміну — я навчала дітей варити варення, дівчата плели бісер, а Мартен з Ноелем намагалися не підпалити комору, коли розпалювали піч.

Фелікс, в образі кота, муркотів мені на вухо:

— А знаєш, ти й справді вмієш плести павутину. От тільки подивимось, хто в ній застрягне першим: стряпчий, місто чи ти сама.

Я усміхнулась, наливаючи собі чаю з трояндовим медом.

Павутина тільки почала розростатись.