Роздiл 11.

11

Маєток Валуа ожив, мов справжній вулик. Усі носилися з ганчірками, мітлами, відрами, а я, сидячи в кабінеті, нарешті дістала свої запаси — маленькі плоскогубці, тонкий дріт і старий мішечок із бісером, який встигла замовити в майстра-склодува.

— Ну що, пані Мадлен, — хихикнув Фелікс, вмощуючись у кошику з клубками ниток, — час показати їм, що таке справжня магія… ювелірного мистецтва.

— Хоч хтось тут оцінить мою красу, — буркнула я, надягнувши лупу на ніс.

Я почала збирати тонку стрічку на шию з бісеру, витанцьовуючи візерунки, що сама колись вигаптувала у власній майстерні ще на землі. Робота потребувала тиші, але, звісно, її довго не було.

— Ого! А що це ви робите, пані Мадлен? — почувся голос Елоїзи, яка саме протирала полиці. Вона з круглими очима розглядала блискучі намистини.

— Це? Біжутерія, — відповіла я, не відводячи погляду від плетіння. — Прикраса, яку можна носити замість коштовностей. Ось, дивись.

Я показала їй, як бісер нанизується на тоненький дріт, як формується орнамент, і, звісно, за кілька хвилин дівча вже сиділа поруч, спостерігаючи за моїми руками.

— Можна спробувати?

Я усміхнулась:

— Спробуй, але обережно.

До нас одразу ж підтягнулися ще кілька дітей, навіть хлопці зазирали за плечі, хоч і намагалися зберігати вигляд байдужих.

— Це… це ж як у заможних паній! — прошепотіла Елоїза.

— Багатство — це не завжди золото, — сказала я. — Головне — вміти робити красу своїми руками.

---

Поки ми з Елоїзою займались бісером, Аделіна з іншими служницями на кухні голосно перемивали кістки всьому містечку. Але варто було мені зайти до них із кошиком троянд і поясненням, як робити рожеве масло, як вони одразу стихли.

— Ви самі робите пахощі? — здивувалася кухарка Маріетта.

— Ще й як, — я всміхнулась. — А зараз ми ще й мила зробимо. Справжнього, запашного, з ароматами, щоб руки не сохли.

Поки я розповідала рецепт і показувала, як змішувати масло, луг і трави, служниці мало не впали від здивування.

— Оце так господиня! — захоплено ахнула Аделіна. — І варить, і мило ліпить, і намисто плете!

— А ще й шалі в'яже, — додала я невимушено, дістаючи клубки. — Подивіться, який узор, — я показала їм декілька складних схем, над якими працювала.

Елен і її донька, які щойно заносили тканини, аж завмерли, розглядаючи тонке плетиво.

— Це ж… це витвір мистецтва! — прошепотіла дівчина, очікуючи, чи дозволю їй доторкнутися.

— Хочете навчитися? — я підморгнула. — Я покажу.

---

Поки я роздавала майстер-класи, з іншого боку маєтку раптом пролунав крик і гуркіт. Я кинулася туди разом із нянькою.

— Що сталося?! — закричала я, вбігаючи у двір.

Там Мартен із Ноелем стояли посеред обвугленої клумби, обидва чорні, мов сажотруси. Над головою Мартена ще клубився дим.

— Ми… ми не хотіли! — забурмотів Мартен, похнюплено дивлячись на знищені квіти. — Ми просто жартували… Ну, якось… воно само…

— Ага, само! — фиркнув Фелікс, що миттю з'явився на плечі. — Випадково такий феєрверк ніхто не влаштовує!

Я вже відкривала рота, аби дати прочухана, але побачила, як поруч стоїть Жак із маленькою дівчинкою, що щось шепоче над пораненим голубом.

Ми всі завмерли, коли її долоні засвітились м’яким світлом, і голуб раптом забив крилами, злетівши на дах.

— Це… це вона! Вона його врятувала! — вражено вигукнув Жак.

Нянька мовчки перехрестилася.

— Пані Мадлен, вам треба негайно думати, що з цим робити, — тихо, але рішуче мовила вона. — Ці діти з магією… Їх треба навчати. Інакше вони або згорять ізсередини, або нароблять біди.

Я перевела погляд на Фелікса. Той зітхнув:

— Вона має рацію. Хочеш не хочеш, а настав час знайти учителя магії. Для них. І, можливо, для тебе також. Ти ж і сама ще недосвідчена в місцевих штучках.

Я тяжко зітхнула. Це означало нові витрати.

---

Пізно ввечері я дістала свою скриньку з прикрасами. Тоненькі сережки з перлами, витончений кулон — я відклала їх убік. Вони були надто цінними, ще й нагадували про матір. Маленьку діадему теж залишила — це вже фамільне.

А ось грубі важкі браслети, кільця з великими каменями, що були мені відверто не до смаку, я без жалю відклала.

— Це піде на продаж, — прошепотіла я сама собі, перебираючи камені. — І не просто на продаж… Я піду до ювеліра.

Погляд ковзнув на моє бісерне намисто, яке я закінчила за вечір. Тонка робота, легке сяйво скляних намистин, а ще — пара сережок до комплекту.

— Продам старе, щоб мати капітал на нове, — посміхнулась я.

Фелікс розвалився на столі, мружачись:

— Пані Мадлен, з таким підходом ти не просто виживеш. Ти тут імперію збудуєш.

Я хитро примружилась.

— А хто сказав, що я не збираюсь?

Це лише початок.