Роздiл 9

9

Минули кілька днів — маєток Валуа вже не впізнати. У повітрі пахло травами, свіжим деревом і… життям.

Я сиділа в кабінеті, за столом, захаращеним рахунками, замовленнями й зразками тканин. Переді мною стояла міцна жінка в простій, але охайній сукні, поруч із нею — молода дівчина з сором’язливими очима.

— Отже, ви погоджуєтесь шити для мене речі, пані Сюзанно? — перепитала я, переглядаючи їхні роботи: охайно вишиті манжети, шнуровані корсети, легкі літні сукні.

— Погоджуюсь, якщо умови будуть ясні, — відказала Сюзанна впевнено. — Я працюю з донькою. Вона ще вчиться, але має легку руку. Хочу, щоб вона отримувала платню теж.

— Це цілком розумно, — усміхнулась я. — Я потребую не тільки нових суконь, а й нових покривал, рушників, штор. Роботи вистачить.

— Ми впораємось, пані Мадлен, — кивнула Сюзанна, а донька швидко прошепотіла:

— Дякую вам, пані!

---

Того ж дня я найняла ще одну жінку — кремезну, мов дуб, служницю, яка відразу погодилась бути і прачкою, і хатньою помічницею. Її звали Аделіна, і вона без зайвих слів прийнялася мити й чистити кімнати, голосно коментуючи:

— Хто ж вам, пані, так усе занедбав! Та тут кожен кут просить мила й води! Але нічого, я вас у людей виведу.

Її запалу вистачило б на три будинки, і я з полегшенням погодилася: саме та, що треба.

---

А коли я вже подумала, що на сьогодні з людей вистачить, діти знову втягнули мене в пригоду.

— Пані Мадлен! — прибіг Жак, задихаючись. — Ми знаємо двох хлопців! Вони сироти, але дуже працьовиті! Один уміє з садом пора́тись, інший знається на городництві! Їх хазяїн виганяє з майстерні — нема де жити!

Я підозріло примружилася.

— Вони не бешкетники?

— Ні! — хором запевнили Елоїза й Жак. — Ми ручаємося!

— Гаразд, приводьте.

Невдовзі з’явилися двоє підлітків, худорляві, але міцні, з ясними очима. Один — темноволосий, з руками, натертими від лопати, другий — світловолосий, із загрубілілими долонями.

— Ми можемо працювати, пані, — відразу сказав старший, низько схиливши голову. — Ми звиклі до важкої роботи. Нам тільки дах над головою й їжа.

— Як вас звуть?

— Я Мартен, це мій брат Ноель.

Я окинула їх поглядом, а Фелікс, невидимий для всіх, ледве не задихнувся від сміху в мене на плечі:

— Оце так ти їх знайшла! Ти навіть не здогадуєшся, кого перед собою маєш!

Я суворо відповіла хлопцям:

— Будете працювати чесно — залишитесь. Тут усі працюють. Порушите слово — двері відчинені назавжди.

— Не підведемо, пані, — серйозно відповів Мартен.

Вони низько вклонилися й побігли прибирати двір, а я обернулася до Фелікса, прикинувши поглядом, чи ніхто не слухає.

— Ну? Тепер поясни, чого ти тут регочеш, мов божевільний?

Фамільяр з’явився в мене на плечі, тепер у вигляді кота з бархатною шерстю й нахабним поглядом.

— Відчула?

— Що саме?

— Іскорки, моя солодка господинько. Магічні іскорки. У кількох твоїх знайд — особливо в хлопців.

Я отетеріла.

— У хлопців?! Але ж… тут лише жінки мають магічний дар!

Фелікс хихикнув, наче кіт, що вкрав сметану.

— О-о-о, це найбільша таємниця цього світу! Чоловіки теж народжуються з іскрою. Але! — він підняв пухнасту лапку, — тільки до повноліття. Якщо магію не розвивати змалечку, до двадцяти років вона в них згасає. Тихо, безслідно. У жінок, навпаки, дар тільки міцнішає. Тому тут ніхто й не говорить про «чоловічу магію». Її просто… не визнають.

Я втупилася на дворик, де Мартен та Ноель метко складали дрова.

— І ти хочеш сказати, що…

— Вони позашлюбні діти когось із високих родів, — знизав плечима Фелікс. — Бо дар сильний. Дуже сильний. Видно одразу. Хтось або добре сховав їх, або намагався позбутися непотрібної проблеми.

Я повільно відкинулася на спинку стільця, відчуваючи, як всередині щось крутиться.

— І що, якщо їхній дар пробудити?

— О-о-о, тоді вони стануть дуже небезпечними гравцями на шахівниці магії, — муркнув Фелікс. — Але поки що їхній вік грає тобі на руку. Ти можеш стати для них… кимось на кшталт наставниці. Або навіть більше.

— Опікункою?

— А чому б і ні? — примружився він хитро. — У тебе ж уже цілий загін зібрався. Далі — тільки гільдію відкривати.

Я не втрималась від усмішки, хоча всередині все ще тисло від нової інформації.

— Це треба обміркувати. Добре обміркувати.

— Але ж, погодься, доля в тебе з гумором, — хмикнув Фелікс. — Щойно ти взялася наводити лад, а вже обросла цілим кланом чарівників-нелегалів!

Я не стрималась і розсміялась уголос.

Ну що ж, виходить, моє тихе життя у цьому світі тільки починається.